Сторінка
3

Архітектура і мистецтво Візантії V-VIII ст.

Крім карнавалів у власному розумінні слова влаштовувалися також “свято дурнів” і “свято осла”. Навіть так звані храмові свята супроводилися ярмарками і різними врочистостями на майданах за участю велетнів, карликів, потвор, “учених” звірів. Блазні й дурні були незмінними учасниками громадських і побутових церемоніалів та обрядів.

Постійне роздвоєння життя на релігійне й мирське найкраще ілюструється ситуацією із середньовічним театром, в якому ці два начала постійно змагаються. Серед джерел середньовічного театру також знаходимо літургію і карнавальну стихію – це балади і танцювальні пісні трубадурів, вистави сільських жартівників і танцюристів, які поступово стають професіональними витівниками-гістріонами.

Щодо літургічної (церковної) драми, то вже у ІХ ст. театралізується меса, виробляється ритуал читання в особах епізодів легенд про народження Ісуса Христа, про його поховання і воскресіння. З часом літургічна драма від простих сценок переходить до складніших – з костюмами, режисерськими інструкціями. Усе це роблять самі священики. Надалі драма відокремлюється від меси, переходить з латини на місцеву мову, в ній з’являються побутові деталі, природні жести (“Похід пастухів”, “Похід пророків”).

Щоб не позбавитися послуг театру (не будучи в змозі підкорити його), церковні власті виводять літургічну драму з-під склепіння храму на паперть. Народжується напівлітургічна драма (середина ХІІ ст.). Але тепер уже міська юрба диктує їй свої смаки, змушуючи показувати вистави у дні ярмарків, а не церковних свят, давати побутове тлумачення біблійним сюжетам. Особливо любила публіка сцени з бісами, наділяючи їх рисами середньовічного вільнодумця. У ХІІІ ст. комедійний струмінь у театральному видовищі заглушався театром міраклю, який теж мав своєю темою життєві, але звернені до релігії події. Саме слово “міракль” перекладається з латинської як “чудо”. І справді, всі колізії у цьому жанрі завершувалися втручанням божественних сил. – св. Миколи, Діви Марії тощо. Але і в ці сюжети проникали реальні біди й прикрощі людей через недосконалість життя (“Міракль про святого Миколу”, “Міракль про Роберта-диявола”).

Готичний стиль і схоластика.

Схоластична методологія, яка багато в чому сприяла зверненню західноєвропейських богословів до вчення Платона та Аристотеля, склалась у трактатах візантійського богослова Іоанна Дамаскіна. Суть її полягала у спробі логічного синтезу античної філософії і християнського віровчення, розуму і віри. “Схоластика, – писав О.І. Герцен, – була й не цілком релігійна, і не цілком наукоподібна від хисткості в логіці – вона шукала вірування, вона піддавала розмірковування найбуквальнішому розумінню догмата. Вона одного страхалась, як вогню: самобутності думки; їй аби відчувати повідок Аристотеля чи іншого визнаного керівника”.

Виникнення схоластики було зумовлене прагненням церкви поставити розум на службу вірі, перетворити філософію на засіб логічного зміцнення богослов’я. Віра при цьому не тільки задавала тон, а й заздалегідь визначала кінцеву відповідь, до якої мали привести зусилля розуму. Для схоластики філософствувати – значило знайти переконливі посилання на авторитет.

Хоча схоластика і не створила жодних оригінальних ідей, певною мірою вона стимулювала розумовий розвиток людства – принаймні тому, що допомогла виявити ступінь прикладної значущості різних учень, апробувавши їх теоретичні якості. Без цієї складної і надзвичайно важкої роботи неможливим був би і дальший розвиток самої філософії.

Готичний храм, зберігши ту саму базилікальну форму, що й у романський період, має нову конструкцію склепіння, основою якого є каркасна система з нервюрами. Нервюри сходять у пучки на опорних стовпах, на яких концентрується все навантаження перекриттів. Нове склепіння неминуче викликало зміну інтер’єру. Його особливостями стали грандіозна висота, порівняно невелика товщина стовпів, витіснення, по суті, стіни величезними прорізами вікон, що в результаті викликало появу вітражів. В екстер’єрі панують вертикальні тяги, гладка поверхня стін закрита кам’яним мереживом, бо скульптура почала вкривати весь храм, особливо у Франції, де є блискучі взірці синтез скульптури з архітектурою.

У скульптурному декорі. який заповнив увесь екстер’єр, будучи родом проповіді, крім сцен із Священного Писання трапляються вже літературні повчальні сюжети і сцени з життя, іноді сповнені гумору.

Франція, особливо її центр Іль де Франс, вважається колискою готики. Рання готика репрезентована Собором Паризької Богоматері (п’ятинефний храм уміщував до 9 тисяч чоловік). В його конструкції виразно виявляються всі основні принципи готики, але від важкої романської архітектури – масивна гладінь стін, приземкуваті стовпи, незграбні вежі. мінімум скульптури. Західний фасад став зразком для архітектури багатьох наступних соборів: над трьома вхідними порталами послідовно височіє так звана галерея королів, три великих вікна з “розою” посередині, дві вежі. Всі частини прикрашені стрілчастими арками.

Німецька готична архітектура склалася пізніше за французьку. Німецькі собори простіші, будинок сильніше витягнутий по вертикалі, шпилі веж дуже високі. Особливість – однобаштові храми, увінчані високим шпилем.

Для Північної Європи характерна цегляна готика. Найбільш знаменитим циклом скульптур періоду готики незаперечно вважається скульптурний декор собору в Наумбурзі. Рельєфи “Страстей Христових”, зображені на огорожі західного хору (“Таємна вечеря”, “Зрадництво Іуди”, “Взяття під варту”), сповнені надзвичайного драматизму, реальності подій, проникливої достовірності. У самому приміщенні хору наумбурзькі майстри поставили 12 статуй засновників храму. Це ціла галерея людських характерів, дуже різних і протиставлених один одному.

У пізньоготичній німецькій скульптурі багато патетики, з’являються манірність, претензійність, надмірна витонченість, поєднання релігійної екзальтації з жорстокою натуралістичністю (дерев’яні скульптури “Розп’ятий” і “Оплакуваний”).

Готика Англії виникла дуже рано (наприкінці ХІІ ст.) й існувала до ХVІ ст. Слабкий розвиток міст призвів до того, що готичний собор став не міським, а монастирським, оточеним полями і луками. Звідси, очевидно, його “розпластаність” по горизонталі, розтягнутість у ширину, наявність безлічі прибудов. Домінанта собору – величезна вежа на середохресті. Найчистіший зразок ранньої англійської готики – собор у Солсбері, оспіваний згодом у пейзажах Дж. Констебла.