Сторінка
6

Основні школи та напрямки сучасної соціології

• постулат логічної послідовності Поняття, якими оперує соціологічна на­ука, треба узгоджувати один з одним, і засновані на них висловлювання не по­винні суперечити одне одному;

• постулат узгодженості. Соціолог не винаходить світ заново, він будує свою пояснювальну модель таким чином, щоб й можна було емпірично перевірити.

Шюц, а пізніше П. Бергер і Т. Лукман у своїй спільній праці "Соціальне конструювання реальності" (1967 р.) показали і довели, що найбільш повно і послідовно людська суб'єктивність реалізується у світі повсякденності. Повсякденність — одна із сфер людського досвіду, яка характеризується особливою формою сприйняття і осмислення світу, яка ви­никає на основі трудової діяльності.

6. Етнометодологія

Ця оригінальна соціологічна концепція була представлена у книзі "Дослід­ження з етнометодології" (1967 р.) американським дослідником Г. Гарфінкелем (нар.1917 р.). Сам термін "етнометодологія" означає "методи людей" (people methods).

Початок емпіричному соціологічному аналізу цих процесів поклав Г. Гарфінкель і його колеги, які розробили етнометодологію як цілий ряд методів перетворення повсякденних дій індивідів в очевидно розумні і практичні пояснювання. Вони розглядали всі соціальні події і дії як однаково важливі предмети соціологічного дослідження.

Предметом етнометодології є так звані етнометоди, тобто характерні для різних соціальних класів, груп і організацій методи інтерпретацій, які застосо­вуються учасниками взаємодії з метою розуміння актуальних фактів і явищ. Розуміння веде до встановлення стабільної структури взаємодії, яка забезпечує нормальний (з точки зору учасників) розвиток подій. Усвідомлення ролі етнометодів у формуванні стабільних структур діяльності (тобто "соціального поряд­ку") і привело прихильників етнометодології до висновку про те, що вказані ме­тоди, і нормативно-структурні детермінанти діяльності не "усвідомлюються" як такі, але "утворюються" кожен раз спочатку. Звідси випливає відмова від виз­нання об'єктивного існування самих структур діяльності.

Позиція етнометодології, яка відкидає об'єктивну зумовленість нормативних систем, веде до суб'єктивізму. В ній, однак, в односторонній, специфічній формі відбита реальна складність діалектики виникнення, розуміння і засвоєння індивідами соціальних норм, перш за все, момент людської активності в цьому процесі. З цієї точки зору етнометодологія стає антиподом теорії структурно-функціонального аналізу, де нормативні системи розглядаються як вирішальні чинники діяльності, а момент людської діяльності пригнічений.

Положення етнометодології викликали різноманітні дискусії в соціології на початку 70-х рр., однак сьогодні її роль не така помітна. Критика етнометодо­логії групується на тому, що вона:

1) займається тривіальними темами;

2) про­пагує ідею надпорядкованості повсякденного життя, а насправді ускладненого конфліктами і непорозуміннями між людьми;

3) не звертає увагу на соціальну структуру і, як наслідок, зневажає соціальні чинники, які обмежують діяльність людей;

4) використовує методи дослідження, які сама ж критикує.

Як функціоналіста, так і етнометодолога цікавлять процеси соціалізації особистості і інтеграції суспільства. Однак якщо в основі функцюналістської теорії соціалізації лежить поняття інтерналізації, то теорія соціалізації, за етнометодологами, ґрунтується на понятті ідентифікації, тобто зараховування себе до будь-якої групи. Положення функціоналістів про прийняття індивідом зобов'язань участі в тій чи іншій системі взаємодії неможливо сумістити з їх теорією соціалізації. Зобов'язання участі індивіда у конкретній взаємодії по винно бути результатом його вільного вибору, а, згідно функціоналістької концепції соціальної дії, цей вибір детермінований функціональними вимога­ми соціальної системи. Етнометодологи вимагають пояснення соціального по­рядку і його змін, а функціоналісти приймають це як дане. В цілому ці основні компоненти етнометодологи можуть бути зведені до правил методу, який є доступним будь-кому. Він може бути використаний будь-яким соціальним діячем в будь-якій практичній дії, в якій він бере участь.

7. Неофункціоналізм

В науковий обіг термін неофункціоналізм був введений в 1985 р. американським соціологом Дж. Александером (нар 1944 р.). Цим терміном позначав­ся напрям в теоретичній соціологи, який вважав що:

• соціологи в дослідженні еволюції суспільства зобов'язані брати до уваги всі точки зору різних соціальних сил;

• кожна з цих точок зору виражає певний аспект цієї еволюції;

• значний заряд раціональності міститься в комунікативній дії членів сус­пільства і його треба виявляти, а не приймати раціоналізацію соціальної дії за тенденцію самого історичного розвитку.

Неофункціоналісти розглядають суспільство як історично визначену соці­альну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб'єктивну і первісну очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Застосування прин­ципу комунікативної раціоналізації життєвого світу до дослідження-суспільства і первинних суспільних проблем найбільш повно проявилося у творчості німецького соціолога Юргена Хабермаса.

Висхпним і центральним пунктом соціологічної концепції Ю. Хабермаса с категорія "життєвого світу", яка походить від феноменологічної традиції "Життєвий світ" 8. Структуралізм і постструктуралізм