Сторінка
11

Світовий ринок та Україна

Нині загрози економічному суверенітету України на­були перманентного характеру і за цілою низкою основних критеріїв перейшли критичну межу. Тому завдання полягає не лише у виході з економічної кризи, а й у відродженні національної економіки, створенні надійної економічної системи, забезпе­ченні її життєздатності й розвитку, спроможності адаптуватися до нових економічних умов.

Як свідчить світова практика, застосування (за рекомендаціями міжнародних фінансових органі­зацій) моделі "шокової терапії" без урахування особливостей України не могло не призвести до руйнації економіки, диспаритету цін, катастро­фічного зниження добробуту населення, руйну­вання прошарку людей з середнім достатком, криміналізації суспільства, гіперзростання "тіньової" економіки.

У результаті незважених спроб досягнення в Ук­раїні фінансової стабілізації та приборкання інфляції суто монетарними методами був зумов­лений різкий спад ВВП. За підсумками 1998 року, ВВП скоротився у порівняних цінах на 1,7 % до рівня ВВП минулого року, у 1999 році збільшився на 4,1 %, у 2000 році – збільшився на 5,8% до минулого року, прогнозований ріст ВВП у 2001 році – 4,2%[9].

Проблематичним залишається також питання наповнення бюджету.

Негативно позначається на діловій активності і в цілому на економічній ситуації в Україні падін­ня за останні 6 років рівня монетизації валового внутрішнього продукту більш ніж у 5 разів.

Також в Україні спостерігається один з найбіль­ших серед країн СНД темпів спаду обсягів вироб­ництва агропромислової продукції. Протягом ос­танніх років на тлі значного спаду виробництва сталися негативні структурні зміни. Співвідношення між видобувними та переробними галузями ста­новило відповідно 16 % і 69 %.

Руйнування оптимальної структури виробниц­тва та занедбаність сільського господарства свідчить про відсутність системного підходу до здійснення структурної перебудови економіки і створює значну загрозу економічному суверенітету України.

Викликає занепокоєння подальше зниження життєвого рівня населення, що також негативно впливає на стан забезпечення економічного суверенітету. Внаслідок перевищення темпів інфляції над зрос­танням реальних доходів населення, реальна зар­платня зменшилася лише за 1996 р. на 13,8 %.

Нині заробітна платня втратила свої основні функції — стимулюючу, відтворювальну і регулю­ючу. Порушено структуру оплати праці, залишається низькою питома вага її тарифної частини (майже 40-50 відсотків проти 75, що визнаються нормаль­ним співвідношенням). Порушення відповідності між затратами та результатами праці загострює кризу мотивації до неї.

Оскільки мінімальний рівень заробітної платні та пенсій в Україні не забезпечує навіть придбан­ня предметів першої необхідності, це призводить до різкого спаду купівельної спроможності насе­лення. Все чіткіше проявляється незбалансованість грошових доходів і витрат населення, що призво­дить до придбання споживчих товарів лише у мінімально необхідній кількості.

Таке становище супроводжується тривалими затримками із виплатою заробітку та інших соціа­льних виплат, що набули останнім часом загроз­ливих масштабів. На кінець 1999 року заборгованість із виплати заробітної платні становила близько 6 млрд.грн. Наслідком цього є посилення майно­вого розшарування, диференціації та поляризації населення за рівнем доходів. Сучасні статистичні оцінки не відображають реальних масштабів цих процесів.

Економічного розвитку держави можливо до­сягти лише за умови розробки механізму, здатно­го працювати в інтересах всього суспільства і об'єд­нати полюси сьогоднішнього протистояння.

Сьогодні в Україні немає дієвого механізму інвестування масштабних технологічних змін. Для підйому економіки необхідно підвищити частку інвестицій у ВВП як мінімум до 25-30 %. Лише у такий спосіб можна створити умови для функціо­нування розширеного відтворення. У країнах, що швидко розвиваються, вказана частка сягає 40 % (наприклад, у Китаї, який, починаючи з 1979 р., щорічно в середньому має 10 % приросту ВВП).

Проблема негативного торговельного сальдо може набуває гострого характеру, тоді уряд країни вдається до таких заходів, як підви­щення митних зборів, імпортних квот на товари і послуги, що ввозять­ся з-за кордону, або до їх ліцензування. Митні збори — це кошти, які збираються на кордоні з власника товару, що ввозиться в країну для продажу. З одного боку вони є джерелом доходу державної казни, а з іншого — способом захисту вітчизняних виробників. В 1-ому випадку, як правило, встановлюються низькі ставки цих зборів для збільшення об­сягів постачання відповідних товарів. Коли ж митні збори покликані захищати внутрішній ринок, то їх ставки значно виростають (збільшуються ціни на ввезений товар, а значить знижується його конкурентоспроможність порівняно з вітчизняними товарами). Для захисту внутрішнього ринку держави можуть використову­вати імпортні квоти - встановлення максимальних обсягів на вве­зення товарів з-за кордону. Таким чином уряди країн стимулюють ви­робництво власної продукції тієї чи іншої галузі. Ліцензу­вання передбачає видачу державними органами дозволів на ввезення в країну чи вивезення з неї певного виду продукції. При цьому країна, виходячи з інтересів власної економіки, може встановлювати завищені стандарти якості продукції, обмежувати видачу ліцензій та ін. Напри­клад, у США для захисту і підтримки своїх фермерів встановили дуже строге квотування та ліцензування ввезення сільськогосподарської продукції.

Якщо держава у зовнішній торгівлі застосовує різноманітні бар'єри для захисту своїх виробників від конкуренції з боку закордон­них фірм, то кажуть, що вона проводить протекціоністську політику. За її допомогою уряд не тільки стимулює розвиток вітчизняного виро­бництва, сприяючи застосуванню нових передових технологій, а й за­безпечує надходження до бюджету додаткових коштів від митних збо­рів. Проте надмірний протекціонізм може мати і негативні наслідки. Часто протекціоністські заходи країн досягають такої межі, коли розпочинаються «торговельні» війни. У таких умовах уряди країн ідуть на прийняття дуже жорстких заходів для обмеження доступу на їхні ринки експортних товарів. Прикладом такої війни була політика західних країн щодо соціалістичних, коли ввезення практично всіх то­варів суворо обмежувалося. Причому багато з квот та інших торгове­льних бар'єрів було скасовано зовсім недавно і, зокрема, щодо Украї­ни. Проте світовий досвід «торговельних» війн свідчить про те, що в них немає переможців — великі збитки несуть обидві сторони, адже такі рішення приймаються не економістами, а політиками.

Розвинені індустріальні держави (Канада, країни ЄЕС) і деякі з постсоціалістичних країн, зокрема Естонія, проводять ліберальну зов­нішньоторговельну політику. Вона характеризується практично пов­ною відміною різноманітних тарифних бар'єрів та обмежень. Досвід тієї ж Естонії свідчить про значні позитивні результати такої політики — темпи економічного зростання в цій державі є найвищими в Європі.