Сторінка
2

Риторика 19 - 20 століть

У цьому неабияк здатні допомогти сучасні науки (на­приклад, психолінгвістика). Помітну роль починають відігравати такі чинники, як прогнозування результатів промо­ви, добирання засобів змалювання ситуації, — словом, орієнтація на слухача, а не на самовираження.

Щоправда, за такого підходу часто нехтують істиною, що надто важливо для класичної аксіології. "Як сказати" стає важливішим за "що сказати". Етична позиція оратора стає не стільки ангажованою, скільки суб'єктивною.

Неориторика окреслює важливі напрями наукового пошуку у своєму річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовної діяльності дитини, розвит­ку її риторичних здібностей. Але входження дитини в життя суспільства супроводжується активізацією та бурхливим розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і бути почутою. Однак ця сфера ри­торики, яка мала б посісти помітне місце у шкільній практиці, залишається до сьогодні практично поза увагою дос­лідників і вимагає спеціальних спостережень.

Велика роль у спілкуванні належить "культурному коду", створеному народом або групами народів протятом століть історії. Скажімо, суспільства християнської Євро­пи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійсько­го світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, усталених формул. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства. Навіть привітання може звучати і, відповідно, сприйматися по-різному, якщо оратор та аудиторія належать до різних верств.

Таким чином, стародавня наука риторика демонструє невичерпні свої можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства.

2. Українське ораторство XIX—XXст.

Розвиток українського риторичного слова за часів па­нування Російської та Австро-Угорської імперій являє со­бою строкату картину.

Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська.

У східній Україні майже цілковито запанувала росій­ська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет мужицкие слова".

Але пробудження національної самосвідомості та полі­тичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола":

"Після київської справи були заборонені всі твори обвинених, а цензура і шпіонство почали страшно лютувати проти України; не лише українським книжкам не дозволе­но являтися на світ, але переслідувано навіть наукові стат­ті про Україну на російській мові; самі назви "Україна", "Малоросія", "Гетьманщина" уважано за нелояльні".

Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович і М. Погодін довели, що українська мова не є якимось "діа­лектом", що це самостійна, справжня мова. Однак все роз­бивалося об державну політику. Після печально відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 p., в якому стверджувалося, що "никакого малороссийскаго языка не было, неть й быть не можеть" і тому подібних документів розвиток україн­ського ораторства став дуже утрудненим.

Не кращим було, звичайно, становище і в Західній Ук­раїні. Ось красномовний випадок: "Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі пат­ріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із това­ришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім брат­ськім храмі, священики проповідували польською. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібрала­ся, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!".

Проте, життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували зростання української національної са­мосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослів'я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848 p.). У маніфесті цієї організації було яскраво зма­льовано прагнення українства до політичного самовизна­чення; він закінчувався гаслом "Будьмо тим, чим бути мо­жемо і повинні. Будьмо народом". Залишився він в історії української риторики як автор численних проповідей.

Одночасно пожвавлення в XIX ст. суспільного життя в Росії та Україні після відміни кріпацтва, так само, як і в Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини, спричинилося деякому піднесенню ролі риторики, зок­рема у сфері судового красномовства. Суспільно-політичні процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи в усіх сферах життя. Наприклад, запровадження суду при­сяжних і розвиток адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, що посіло помітне місце в сус­пільстві, яке поступово звільнялося від архаїчних норм по­літичного життя, розвивало юстицію, засновану на заса­дах римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності й недоторканності особи.

У Росії ж, до складу якої увійшла значна частина Ук­раїни, "ораторське мистецтво не мало можливості розви­нутися всебічно: для політичного красномовства не давала простору форма правління, а судове отримало змогу для застосування лише в останній час, після судової реформи" [йдеться про другу половину XIX ст., про Росію після ска­сування кріпацтва 1861 р. — С. А., М. Ч. ],"здавна процві­тало < .> лише духовне красномовство".

Але судова реформа 1864 р. в Росії сприяла гласності суду, запровадженню інституту присяжних і, звичайно, певному розвитку судової риторики (переважно російсь­комовної). Після згаданої судової реформи та запрова­дження суду присяжних широкої популярності набирають видатні судові оратори, які чинили великий вплив на роз­виток цієї галузі красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С. Андрєєвський, О. Коні та ін.