Сторінка
2

Структура й типи людської особистості. Г. Айзенк, Р. Кеттел

Б.Роджерс у своїй книзі "До побубони загальної теорії людської особи­стості" (1972) визначив: "Опис людської особистості передбачає розкриття того, що людські існування є, зрештою, відповідальними за їхній власний розвиток''. Роджерс міг би звернутися до думки Сократа, яку той вислов­лював, перебуваючи у в'язниці перед стратою: якби його вчинок завершу­вався фізичним рухом, то Сократ був би далеко від Афін — у Беотії або Мсгарах, проте він вирішив залишитися, щоб довести свою моральну перевагу над опонентами. Мабуть, цього сократівського феномена було б досить, аби реалістично поставитися до проблеми відношення тілесного, душевного й духовного і не намагатися відшукувати природничі засади духовного. Це останнє просвічується через тіло, а не перебуває в ньому як у субстраті. Співвітчизник Айзенка Ч.Шерінгтон висловився дуже обережно щодо ідеї матеріального субстрату психічного ("Інтегративна діяльність мозку"), запропонувавши зупинитися на дуалістичному тлумаченні цього питання. Після А.Бергсона, який показав неминучість паралогістичного мислення при вирішенні філософських методологічних проблем психології ("психофізіологічний паралогізм" тощо), знову застосовувати наївні підходи було б марнотратством дорогого часу вченого.

Досить абстрактно характеризує Айзенк протиставлення “невротизм — емоційна стабільність". Він ототожнює тлумачений ним феномен емоційної стабільності з тим, що був описаний Веббом у 1915 році. Вебб запропонував фактори: наполегливість, постійність, доброта, правдивість, усвідомленість. Айзенк суттєво доповнив цей список, підкресливши необхідність взяти до уваги довірливість, волю, самоконтроль, стабільність, нестачу емоційності. Але тут він не добачив того, що воля може бути різною; самоконтроль є в кожної людини, проте різного характеру; довірливість — риса моральна за своїм змістом — піднімається над таким рівнем аналізу, як емоційна стабільність, і містить у собі всі методологічні вади щодо відношення тілесного, душевного і духовного, про які вже було згадано. І вже зовсім незрозуміло, яким чином нестача емоційності визначає емоційну стабільність.

Не виключено, що характерологічні, темпераментальні, або особистісні, риси, про які пишуть англомовні психологи, мають свій своєрідний зміст, репрезентований англійською мовою, проте пов'язувати невротизм з ідеєю готовності, самовпевненості, сварливості, причепливості, зарозумілості, роздратованості, імпульсивності, експресивності зовсім недоречно. Чи мож­на взагалі говорити про імпульсивність лише як рису людського характеру, не враховуючи всієї структури вчинку? Адже в одній ситуації виявиться імпульсивність, у другій — поміркованість, у третій — нелояльність, і все це вміщується в одній людині.

Встановлюючи два факторних полюси — емоційну стабільність та емоційну нестабільність, підбираючи характерологічно-особистісні риси цього протиставлення, Айзєнк знову потрапляє в полон своєї методології. Емоційну стабільність він пов'язує зі стриманістю, об'єктивністю, співробітництвом, мужністю, нестачею інтроспекції, а емоційну не­стабільність — із нервозністю, надкритичністю, підвищеною чутливістю, жіночністю, схильністю до інтроспекції.

Додатковий ряд визначень невротика Айзенк пов'язує зі страхом, істерією, низькою енергією виробництва, поганими досягненнями в роботі, сімейним розладом, невротичністю раннього дитинства, незадоволеностями раннього віку, неконгеніальним оточенням, реактивною депресією, схильністю до самогубства, почуттям вини. У цьому Айзенк убачає вродже­ний характер невротизму, а його біологічні корені шукає в автономній нер­вовій системі. Невротичні симптоми, за твердженням Айзенка, — це не адаптивно зумовлені автономні відповіді, а клінічні неврози є не що інше, як вияв цих відповідей. Айзенк стверджує, що повторне зумовлювання має щодо неврозу лікувальну дію.

У працях 1964 — 1965 років Айзенк, підсумовуючи свої розвідки, про­понує чотири типи особистості, що насправді є типами темпераменту, пов'язуючи їх з протиставленнями: екстраверт — інтроверт, невротизм — емоційна стабільність. Його схема має такий вигляд:

При цьому Айзенк зауважує, що надійність більш властива емоційній стабільності, ніж інтроверсії, агресія більш характерна для невротизму, ніж для екстраверсії. Проте жодну людину не можна розглядати як таку, що на­лежить виключно до одного виміру. І тут підійшов би образ мотузки та підпорок для вивішування білизни, який було запропоновано Шепдоном.

Розглядаючи психотизм, Айзенк підтверджує існування континууму між "нормою" та екстремальним психотизмом, що було запереченням протис­тавлення "циклотимія — шизотимія". Айзенк вирізняє також певні харак­теристики психотизму, серед яких — соціальне віддалення, перебування в полоні ілюзій, загальмованість, підозріливість, руховий неспокій, галюцинування, збочення, мислительна та мнемонічна надактивність, роздрато­ваність, манія, фамільна істерія, ендогенна депресія, самогубство, почуття вини. Невротизм, екстраверсія і психотизм були виявлені Айзенком серед студентської молоді, а також успішно працюючого населення. Дві популярні книжки Айзенка про тести дослідження розумових здібностей вийшли у 1962 та 1964 роках.

Айзенк встановлює негативну кореляцію між інтелігенцією та невротизмом. Він зазначає також зміни в кореляції між інтелігенцією та екстра­версією, що постають з віком. Утім з'ясування кореляції в якості головної мети дослідження можна порівняти з тим випадком, коли художник показує фарби і вимагає від людей побачити в них образ майбутнього шедевру.

В аналогічному ключі працював Р.Кеттел, який у 1952 році ретельно описав техніки факторного аналізу для перевірки різноманітних рис особи­стості. Серед останніх Кеттел називає самоствердження, злягання, стадність, нарцисизм, необхідність у захисті, потяг до дослідження, забезпе­ченості, втеча від страху, бойовий ентузіазм, творчість, накопичення, голод і т. п. Було встановлено кореляції атрибутів усередині особистості, досліджено цим методом базисні потяги, мотивації. Зокрема, гра визна­чається як продукт тьмяного, невиразного бажання рухатись, а це в свою чергу пов'язується з дослідницькими пошуками. Кеттел співвідносить нар­цисизм з чуттєвими пошуками їжі та протилежної статі. Якщо вже виходити з цілісності психічних проявів, то все корелює з усім. І ця всезагальна коре­ляція, як ніч, робить усіх кішок сірими. Начебто здійснюється якийсь науко­вий рух, начебто є якісь досягнення. Насправді це безвихідний психо­логічний лабіринт.

Читаємо далі: парування, страх, ствердження та захист корелюють між собою. Парування і страх корелюють позитивно (+27), в той час як паруван­ня й захист — негативно (-33). Зазначено також помірковану негативну ко­реляцію між страхом і захистом (-42). Ці та безліч інших кореляцій існують усередині особистості, їх намагаються інтерпретувати в їхній унікальності, а не в генералізованих зв'язках. Зокрема, кореляція між страхом і захистом має означати, що особистість не бажає мати захист з боку того, кого (чого) вона боїться. Цілком упевнено говориться про те, що парування і захист не співіснують одночасно в одній особистості.