Сторінка
7

Розвиток політичної думки в Україні

Ось чому для Д. Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема… Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є ділема: або перемогти, або згинути» [37].

Ще одним представником цього політичного напрямку був М. Міхновський, який свої погляди виклав у своєрідному маніфесті, «катехізисі» самостійників — «Десять заповітів УНП»:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя .

2. Всі люди — твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують з нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї всіх ворогів-зайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами нашого народу, цим ти додаш їм сили й відваги» [38].

Аналізуючи сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, треба, на жаль, зазначити не тільки деякий збіг національно-самостійницьких ідеалів певних політичних сил з украй націоналістичною ідеологією, а й наявність певних об’єктивних передумов для цього. Річ у тім, що, починаючи з проголошення Україною незалежності в 1991 р., ідейна перебудова в нашій державі здійснюється занадто повільно. Політичне керівництво держави в багатьох випадках усе ще тримається за старий ідеологічний фундамент адміністративно-командної системи. Це призводить до того, що намагання певних політичних сил швидко втілити в життя національні ідеї та цінності набувають характерної для будь-якого тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання, тотального контролю. таких прикладів безліч, починаючи від орієнтації деяких політичних сил не на економічну користь, а на збереження національної самозамкненості. Найбільш разючі з них, зважаючи на політичну невизначеність характеру економічної перебудови в державі (згадаємо лише відомий вислів одного з колишніх українських прем’єр-міністрів про необхідність визначитися, який суспільний устрій ми будуємо), трапляються не тільки в політичному й економічному житті, а й у культурному та художньо-творчому процесах. Нові чиновники, передовсім з питань культури, раз-у-раз намагаються силоміць нав’язати гуманітарній та творчій інтелігенції своє бачення суспільства, використовуючи типові більшовицькі методи звинувачення в ідеологічному саботажі та недостатній лояльності. Нинішня політична практика в Україні на багатьох прикладах підтверджує влучну характеристику одного з провідних дослідників націоналізму І. Лисяк-Рудницького, що «український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху: націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах… Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом» [39].

Література

1. Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

2. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

3. Там само. — С. 325—333.

4. Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

5. Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — с. 88.

6. Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

7. Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с. 6.

8. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

9. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

10. Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кири­люка. — К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

11. Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюб­ка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

12. Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. — с. 256.

13. Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

14. Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.