Сторінка
6

Становлення та розвиток політичної думки в історії людства

Поява власності, розподіл суспільства на класи, боротьба за землю та саме існування з аланами, гунами, готами, печенігами, половцями, зумовили виникнення у ІX ст. великої феодальної держави східних слов'ян із центром у Києві - Київської Русі.

Періодизація розвитку політичної думки Росії співпадає з етапами у становленні та розвитку російської державності. Оскільки Україна дуже довго входила у склад Росії, то й розвиток української політичної думки тісно пов’язаний з політичною думкою Росії. Подалі будемо розглядати обидва ці напрямки разом.

Отже, величезне значення для зміцнення феодального ладу, посилення давньоруської держави та княжої влади мало прийняття у 988 р. Християнства. Воно прийшло на зміну ідеологічним формам первісного суспільного ладу, висловлюючи потребу суспільства у новому типі ідеології та світогляду. Християнство залучило давньоруську державу до політичного та культурного життя європейських народів, сприяло розвитку писемності та освіти.

Разом з християнським вченням у Давню Русь почали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шлях укріплення княжої влади.

До пам’ятників давньоруської літератури в яких відображена актуальна для того часу політична проблематика, відносяться «Слово о законе и благодати» київського митрополіта Іларіона (1049 р.), літопис «Повесть временных лет» (1113 р.), «Поучение Владимира Мономаха» (1125 р.), поема «Слово о полку Игореве» (XІІ ст.), «Моления Даниила Заточника» (1229 р.) та ін.

Головні ідеї цих творів - рівноправність російського народу з іншими європейськими народами; - єдність російської землі; - захист підлеглих від порушень законів всередині країни.

Найбільшого розвитку Давньоруська держава досягла в ХІ ст. за часів князювання Ярослава Мудрого, але після нього почалося дроблення держави і у другій половині ХІІ ст. вона розпалася на окремі князівства.

У XІV-XVІ ст. на Русі йшов процес ліквідації феодальної роздробленості, центром об'єднання російських земель стало Московське князівство. У цей період складається політична ідеологія централізованої держави, у якій найбільше значення мають проблема зміцнення самодержавства та питання про роль Російської держави серед світових держав.

Підсумком пошуків відповіді на це запитання стала теорія «Москва-третій Рим», що була остаточно сформульована у посланнях псковського чернеця Філофея. Він вважав, що історія людства - це історія виникнення, розвитку та занепаду світових царств, що спрямовуються Богом.

Першим світовим царством був Рим. Спадкоємцем Рима, або другим Римом, стала Візантія із столицею у Константинополі. Візантія зрадила православ'я і за це покарана Богом - загинула під тиском турок у 1453 р. Єдиним носієм православ’я лишився російський народ. А Москва стала третім Римом і буде ним до кінця світу. «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти» - пише Філофей.

У ХІІ - ХVІ ст. українські землі були роз’єднані і грабувалися - спочатку татаро-монгольською навалою, а потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. До середини ХVII ст. влада в країні належала польському королеві, а потім російському цареві. Боротьба українського народу проти соціального гноблення, колонізації та окатоличування вилилась у хвилю повстань, а потім призвела до утворення Запорізької Січі, яку історики називають християнсько-демократичною республікою з чіткою структурою громадських інститутів та військовою організацією на чолі з гетьманом.

До цього періоду відноситься видатний пам'ятник української культури XVІ ст. «Пересопницьке Євангилєє», на якому присягають на вірність українському народу сучасні президенти України. Політична боротьба зумовила розвиток національно-культурного руху, появи братств - добровільних православних церковних об’єднань.

Культурний підйом в Україні значно посилюється у кінці XVІ - поч. XVІІ ст. із появою братств. Це були - суспільно-освітні православні об’єднання міського населення.

До цього періоду відноситься творчість письменника-демократа, ідеолога селянських мас Івана Вишенського (1545 - 1620 рр.). Його політичне вчення було спрямоване не тільки проти національно-релігійного пригнічення, але й проти політико-правової системи Річі Посполитої. Його погляди були пронизані ідеєю рівності всіх людей від природи.

У другій половині XVІІ ст. до братств вливаються вищі верстви українського суспільства що не прийняли католицтво та приєднується козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. Трохи пізніше була створена Києво-Могилянська академія, перший вищий навчальний заклад на чолі з Петром Могилою. У працях Петра Могили можна знайти роздуми про світську владу, що не співзвучні пануванню влади церкви. Він відводив для церкви роль радника, а не пана і мріяв мати у обличчі царя мудрого правителя, батька підданих, виступав проти унії православної церкви з католицькою.

Викладачі академії, релігійні та громадські діячі: Ф.Прокопович, І.Галятовський, Л.Баранович та інші відстоювали ідею незалежності України від Польщі і союз з російським народом. Феофан Прокопович (1681 - 1736 рр.) активно пропагував реформи Петра І, створив теорію освіченого абсолютизму, згідно якої освічений монарх є верховним носієм державної влади і спрямовує свою діяльність на загальну користь.