Сторінка
5
більш масове воно у групах. Лідерами є члени групи, здатні організувати її членів на виконання спільного завдання. Таке лідерство, на відміну від керівництва, виникає стихійно, воно нестабільне, пов'язане передусім з особистими стосунками між членами групи. Лідер більше поінформований, ніж інші члени групи, активний, має організаторські здібності, авторитет. Окремого розгляду потребує проблема політичного лідерства. Політичний лідер — це людина, здатна згуртувати навколо себе багатьох, завоювати у них авторитет, повести за собою. Проблему лідерства досліджували Геродот, Плутарх, Н. Макіавеллі, т Карлейль, Ф- Ніцше, К. Маркс, В. Ленін, М. Вебер та інші відомі вчені, політики, громадські діячі. У радянській, у тому числі українській, психології проблему лідерства активно розробляли ще у 20-30-ті роки Є. Аркін, О. Залужний, П. Загоровський, С. Лозинський та ін. Нині в умовах принципових соціально-економічних, політичних трансформацій, які відбуваються у багатьох країнах, інтерес до проблеми лідерства значно підвищився. Розглянемо природу лідерства. Під лідерством розуміють один із процесів організації та управління малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни і з оптимальним результатом. Лідер — це член групи, що спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в конкретній ситуації за наявності відповідних особистих якостей та об'єктивних обставин. Лідерство можна розглядати в широкому розумінні — як здатність впливати на інших і на стан спільної діяльності — і у вузькому, коли лідер радикально впливає на стан справ у колективі і за багатьма якостями переважає інших. Питання лідерства взагалі, його місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи розвитку та умови формування лідерів зокрема в сучасній Україні постійно хвилюють громадськість. З вирішенням цих питань люди пов'язують власні долі, прогнозують розвиток суспільства. Оскільки серед інших проблем становить інтерес саме психологічний аспект проблеми лідерства, то розглядатимемо феномен лідерства з урахуванням цього аспекту. Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, який, як відомо, разом з Ч. Мерріамом, Б. Скіннером, У. Уайтом представляє так звану чиказьку психологічну школу політики. Представники цієї школи виконали багато досліджень, присвячених політико-психологічним проблемам лідерства, особливо відносинам лідера з оточенням. Останнє має суттєве значення для суспільств перехідного стану. Досить відомою є також психологічна концепція лідерства так званої франкфуртської школи, представниками якої є Т. Адорно, Г. Мар. кузе, Е. Фромм, X. Арендт та ін. Вони розглядали питання лідерства без свідомого нахилу до авторитаризму у психології широких мас у тих країнах, де існують (існували) тоталітарні режими. Психологічним аспектам лідерства присвячені також публікації, що з'явилися останнім часом у російській політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов та ін.). Зокрема, розроблено соціально-психологічну типологію лідерства і запропоновано такі ознаки для його класифікації: • історизм — тип лідерства залежить від характеру епохи; • масштабність — лідери загальнонаціональні, регіональні, певного класу, групи; • класовість — інтереси якого класу, соціальної групи захищає лідер; • ставлення до існуючого устрою, організації — "функціональний", "стабілізуючий", "дисфункціональний"; • здатність до лідерства — перетворення на лідера завдяки власним якостям або через обставини; • ініціативність — здатність продовжувати розпочату справу. Досить своєрідно трактує поняття "політичний лідер" відомий український політолог Д. Видрін. Він вважає, що політичний лідер — це будь-який, незалежно від формального рангу, учасник політичного дійства, процесу, який намагається і спроможний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес для досягнення висунутих ним визначних цілей. Зауважимо, що таке визначення лідерства вчений сформулював відповідно до інтенсивних, масових політичних процесів, що відбувалися в Україні, інших посттоталітарних державах у 1990 р., коли учасниками політичних дій були сотні тисяч громадян. Статус політичного лідера, як і лідера загалом, можна розглядати зрізних поглядів: • функціонально-рольового (йдеться про певний статус, що його завоював будь-який член групи, колективу); • професійного (у цьому разі має значення місце лідера серед інших у професійній ієрархії стосовно конкретної предметної сфери діяльності); • морально-етичного (такий статус пов'язаний з характером оцінки колективом особистісних людських морально-етичних якостей лідера); • самооцінного (цей статус досить своєрідний, оскільки оцінка оточенням лідера часто не збігається з його самооцінкою або навіть принципово відрізняється від неї). Досить оригінальне подає моделі типології лідерства відомий російський соціальний психолог Б. Паригін. На його думку, типологію лідерства потрібно будувати з урахуванням трьох складових: змісту, стилю, характеру діяльності лідера. Згідно з цим Б. Паригін пропонує таку типологізацію [76,250]. За змістом діяльності: • лідер-натхненник; • лідер-виконавець; • лідер-натхненник і виконавець водночас. За стилем керівництва: • авторитарний; • демократичний; • такий, що поєднує авторитаризм з демократизмом. За характером діяльності: • універсальний; • ситуативний. Лідерство — явище досить індивідуалізоване, однак типи політичних лідерів можна виокремити за певними ознаками, рисами, якостями, тобто критеріями: • прагнення до влади; • джерела керівництва; • функції в політичній системі; • політична активність; • ставлення до власної компетенції. Домінуючим критерієм вираження суті феномена лідера є прагнення до влади. Вважають, що від усієї кількості громадян 7-8 % тих, хто "хворіє на владу", бажають її мати. Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає, дає не тільки перевагу над іншими, а й задоволення. За критерієм прагнення до влади виокремлюють два типи політичних лідерів — авторитарний і неавторитарний, або демократичний. І ті, й інші прагнуть влади приблизно однаково і часто намагаються досягти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації влади, в інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він хоче досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним принципом реалізації влади є примус, то для демократичних — переконання. Цим вони істотно різняться. Перші виправд
Завантажити реферат