Сторінка
5
Завершуючи порівняння російських і українських геополітичних концепцій щодо Чорного моря, зазначимо, по-перше, що вони мали конкретно-історичний характер і обумовлювалися тодішніми особливостями відповідних держав у системі міжнародних стосунків. Здавалося б, цей факт не дає нам методологічних підстав для їх порівняння, але нагадаємо, що геополітика мислить категоріями стратегічними, які не змінюються воднчас із зміною зовнішньополітичного курсу чергового уряду – вони довгострокові. Тому, враховуючи історичні умови виникнення відповідних геополітичних концепцій, ми все ж повинні виносити з них уроки на майбутнє.
По-друге, у наведених геополітичних концепціях другої половини ХІХ століття переважає відверто експансіоністська позиція. Можливо, це можна пояснити загальним „духом епохи”, коли право сили вважалося природним. „Народи, які належать до одного культурно-історичного типу, - пояснює М. Данилевський, - мають природну схильність розширювати свою діяльність і свій вплив наскільки вистачить сил і засобів, так само, як це робить і кожна окрема людина. Це природне честолюбство невідворотно приводить в зіткнення народи одного культурного типу з народами іншого .” [3]. Звісно, такі настанови не можуть серйозно сприйматися ані політиками, ані науковцями у ХХІ столітті, але й сьогодні ні в кого не виникає особливих сумнівів у тому, що „територія як у природі, так і в суспільстві, постійно стає об’єктом конкуренції між різними засобами її використання, функціями місця” [21, с. 124].
По-третє, наведені геополітичні міркування вписуються в тойнбіанську концепцію „Виклику – Відповіді”. Якщо російська цивілізація відчуває Виклик з боку мусульманської, то й Відповідь їй обумовлює спрямованість російської чорноморської політики на Стамбул – Константинополь – Царгород. Якщо для новоствореної української держави такий Виклик йде з боку Росії, то й Відповідь має спрямовуватися в зустрічному напрямі. Звідси, до речі, й непомірні апетити національних лідерів щодо прилеглих до кордонів Української держави 1920-х років „східних територій” – аж до Каспійського моря.
По-четверте, специфіка геополітичних концепцій обумовлюється принципово різними потужностями, а, отже, й різними амбіціями Росії і України. Російська імперія, охоплюючи 1/6 суходолу, могла дозволити собі конкурувати із Західною Європою і висувати геополітичні завдання, які б суперечили інтересам останньої. Розгляд центру тяжіння чорноморської політики Російської імперії за морем став можливим саме тому, що Україна вважалася невід’ємною складовою „російського світу”. Українська самостійність болюче вдарила по імперській ідеї, потребуючи перегляду і значної корекції змісту геополітичних теорій. З іншого боку, українська геополітика (якщо така взагалі можлива) мала скромніше завдання: ідеологічно закріпити за Україною право на володіння північним узбережжям Чорного моря – спірними територіями Новоросії та Криму. І декларація циркумпонтійського принципу організації геополітичного простору України лише підкреслює цей висновок.
Нарешті, по-п’яте, обидва чорноморські вектори не зникли назавжди в анналах історії, а й сьогодні проявляються у висновках науковців, у заявах представників деяких політичних партій, у програмах дій урядів обох країн. Схоже, Росія ніколи не погодиться на втрату статусу супердержави після розпаду СРСР і національне приниження, що супроводжувало цю втрату. На цьому тлі геополітичні ідеї М. Данилевського чи К. Леонтьєва завжди знайдуть прихильників. „Крим може бути або російським, або турецьким. Українським Крим не буде ніколи”, – не раз доводилося чути в Сімферополі. „Без абсолютного контролю Москви над акваторією Чорного моря, - тверить сучасний російський геополітик М. Нартов, - неможливо говорити про припинення таласократичного впливу, що йде із Заходу, із антлантистської Туреччини – історично найдавнішого і найупертішого недоброзичливця Росії, або інших країн Середземномор’я, а цей контроль є можливим тільки після укладення повномасштабного договору” [22, с. 149].
Залишається додати, що пострадянська Україна своєю зовнішньою і внутрішньою політикою демонструє дивовижну невідповідність власним геополітичним інтересам, втрачаючи одну за одною непогані стартові можливості на Чорному морі. Свідомо чи підсвідомо копіюючи російських геополітиків, автори української стратегії роблять ставку на телурократичних заходах. Якщо для Росії такі методи є природними, обумовленими континентальним (євразійським) статусом цієї держави, то для України доцільнішими були б таласократичні тенденції. Проте, незважаючи на те, що ідеологи підкреслюють принципову різницю між Україною і Росією, українські геополітики все ще не усвідомлюють переваг, які відкриває Чорне море для нашої країни на Близькому Сході і в Середземномор’ї. Серед прикладів індиферентності держави до питань реалізації циркумпонтійського проекту слід назвати практичне зникнення національного торговельного флоту; слабкість військово-морських сил та відмову від добудови ракетного крейсера „Україна” зокрема; розпродаж українського рибальського флоту; занепад суднобудівної промисловості; значне скорочення товарообігу у дунайських і чорноморських портах; неефективність міждержавних утворень типу ГУУАМ (після виходу Узбекистану – ГУАМ).
Завантажити реферат