Сторінка
1

Умови та порядок отримання банківського кредиту

Підприємства отримують кредити на умовах терміновості, повер­нення, цільового характеру, забезпечення, платності.

Принцип терміновості означає, що кредит має бути погашений у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кож­ному окремому підприємству можливості для отримання нових бан­ківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашения суми позики. Якщо під­приємство порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту.

Принцип повернення якнайтісніше пов'язаний із принципом терміновості. Кредит має бути погашений у термін, визначений кре­дитною угодою. Розрізняють: строкові, пролонговані і прострочені кредити.

Строкові кредити підприємства повертають своєчасно у визна­чений термін.

Пролонговані кредити з'являються в підприємства за тимчасово­го браку коштів з причин, що не залежать від результатів його дія­льності, і за згоди банку відстрочити термін погашення.

Прострочені кредити виникають тоді, коли в підприємства нема коштів для їх погашення. Наявність таких кредитів свідчить про скрут­ний фінансовий стан підприємства. Джерелом сплати відсотків за про­строченими кредитами є прибуток підприємства після сплати податків.

Кредит надається підприємству на строго визначені цілі. Залеж­но від цілей розрізняють:

1) кредит для фінансування оборотного капіталу;

2) кредит для фінансування основного капіталу;

3) кредит для фінансування торговельно-посередницьких операцій.

Принцип забезпечення кредиту означає наявність у підприємс­тва юридичне оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту:

• заставне зобов'язання;

• договір-гарантія;

• договір-поручительство.

Використання застави як форми забезпечення повернення креди­ту здійснюється згідно із законом України «Про заставу». Заставля­ти можна майнові права та майно, яке може бути відчужене заставо-держателем і на яке може бути звернене стягнення.

Застава майна може здійснюватись передачею товаророзпорядчого документа підприємством-позичальником кредитору. Застава цінних паперів може здійснюватися передачею їх заставодержателю в депози тне володіння. Майно, яке перебуває у спільній власності підприємств. передається у заставу тільки за згодою всіх співвласників. Заміна пре­дмета застави відбувається за погодженням із заставодержателем.

Ризик випадкової втрати предмета застави несе, як правило, вла­сник закладеного майна. Законом або договором передбачається пе­ребування закладеного майна у володінні заставодержателя, заста­водавця або третьої особи.

Державне підприємство, за яким закріплено право державного володіння, самостійно здійснює заставу майна за винятком суціль­ного майнового комплексу підприємства та його структурних підроз­ділів, будинків та споруд, застава яких відбувається з дозволу та на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповід­ним державним майном.

У договорі застави має бути позначене найменування, місцезнахо­дження сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, розмір та строк виконання зобов'язання, опис, оцінка та місцезнаходження майна, а також інші умови. Договір застави укладається в письмовій формі. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, това­ри в обороті або переробці, договір застави нотаріально засвідчується. Нотаріальне засвідчення здійснюється: договору застави нерухомого майна за місцезнаходженням нерухомого майна; договору застави транспортних засобів — за місцем реєстрації цих засобів; договору застави товарів у обороті — за місцем знаходження підприємства.

Звернення стягнення на закладене майно підприємства може ста­тися з рішення суду, арбітражного суду, третейського суду, а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріусів.

Для укладання договору застави підприємство-заставодавець по­винно передати банку (заставодержателю) такі документи:

а) договір страхування та страхове свідоцтво;

б) докази згоди органу, який управляє майном, на укладання до­говору, а також докази, що органи приватизації та трудовий колек­тив було повідомлено про цей факт;

в) витяги з книги запису застав;

г) установчі документи, свідоцтво про реєстрацію та нотаріально засвідчені зразки підписів своїх службових осіб.

Принцип платності означає, що підприємство має внести в банк визначену плату за користування кредитом.

Відсотки, які сплачує підприємство за користування короткост­роковими банківськими кредитами, відносять на собівартість проду­кції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво чи ре­конструкцію, підприємства сплачують за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

Витрати підприємств на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обігу, що зменшує суму опода­тковуваного прибутку.

Відсоткові ставки за кредит встановлюються комерційними бан­ками на договірних засадах з підприємствами-позичальниками. Їх рівень залежить від загальної економічної кон'юнктури і факторів, які формують попит і пропозицію на ринку позикових коштів, а та­кож регулюючих дій держави на цьому ринку. В Україні на рівень відсотків за кредити комерційних банків значно впливають відсот­кові ставки за кредитні ресурси, які встановлює Національний банк.

Комерційні банки застосовують різні відсоткові ставки залежно від виду та об'єкта кредиту, строку кредитування, фінансового стану позичальника, міри кредитного ризику, наявності або браку гарантій своєчасного повернення боргу.

Виникнення кредитних відносин між підприємствами й банками можливе за таких умов.

1. Учасники кредитної угоди мають бути юридичними особами і функціонувати на принципах комерційного розрахунку.

2. Підприємство (позичальник) або має бути власником майна, або володіти правом на користування та розпорядження ним.

3. Необхідна наявність економічних і юридичних гарантій повер­нення кредиту після певного строку.

4. Кредитор має бути так само заінтересований у видачі кредиту, як підприємство — в його отриманні, тобто повинні збігатися еко­номічні інтереси суб'єктів господарювання.