Сторінка
3
У той же час не варто випустити з уваги, що ці вади в книзі Александера - наслідок надзвичайної складності і слабкої розробленості предмета. І розуміння цього предмета за останні піввіку, на жаль, просунулося дуже недалеко. Одна з причин цього полягає в тому, що в більшості досліджень в області психосоматики необґрунтовано ігноруються методологічні принципи, розроблені Александером. Це виявляється або в зосередженні тільки на одній стороні, соматичній чи психічнії, або в обмеженні аналізу розрахунком кореляцій соматичних і психологічних показників, на основі яких робляться лише самі поверхневі висновки про причинні зв'язки.
Проведення масштабних "кореляційних" досліджень зараз - задача, доступна широкому колу фахівців: маючи дані клінічних обстежень пацієнтів, потрібно лише доповнити їх "психологією" - підключити психологічні "профілі" особистості, промальовані одним із психометричних тестів, і потім розрахувати, як вони зв'язані один з одним. Психометричних тестів зараз безліч, методів статистичного аналізу теж, причому і ті й інші легко втілюються в комп'ютерних програмах; у підсумку продуктивність дослідника, у порівнянні з часами Александера, дивовижно зростає. Однак, якщо опису механізмів психосоматичної патології, що пропонувалися Александером, були найчастіше занадто умоглядними, та кореляційні дослідження, вихоплюючи лише окремі штрихи в складній картині психосоматичних взаємодій, найчастіше взагалі нічого не проясняють. Результатом є вкрай слабкий прогрес у розумінні психосоматичної природи хвороб.
Не можна не відзначити, що Александер явно приймав бажане за дійсне, вважаючи, що "лабораторна ера медицини", для якої був характерний зведення мети медичних досліджень до виявлення "усі нових і нових деталей базових фізіологічних і патологічних процесів", уже завершилася. І навпроти, відзначена їм "тенденція втискувати усе більше і більше число захворювань у етіологічну схему інфекції, де зв'язок між патогенною причиною і патологічним ефектом здається порівняно простий", схоже, зовсім не збирається слабшати: усі нові і нові гіпотези про те, що те чи інше захворювання - виразка шлунка, рак і т.п. - викликається деяким патогенним мікроорганізмом, наукова й інша громадськість зустрічає з непідробленим інтересом. Одна з причин триваючого процвітання "лабораторного підходу" зв'язана з тим, що розуміння фізіології людини за останні піввіку зросло не тільки кількісно, але і якісно. Розкриття безлічі деталей фізіологічних механізмів на клітинному і молекулярному рівні послужило основою нових успіхів фармакології, а величезні прибутки фармацевтичних концернів у свою чергу стали могутнім фактором, що підтримує фізіологічні дослідження; склалося замкнуте коло. Ця могутня система, що розкручується за принципом позитивного зворотного зв'язку, значною мірою визначає сучасне обличчя "лабораторної" медицини.
Цікаво, що роль фізіологічних механізмів стала визнаватися ведучої навіть у етіології і патогенезі психічних захворювань. До цього привів величезний прогрес у розкритті механізмів передачі інформації між клітками мозку і зв'язані з ним успіхи у фармакологічній корекції психічних порушень. Необхідність у більш широкому, системному розумінні хвороби при цьому не заперечується, навпроти, іноді вона навіть зводиться в догму, однак реальна орієнтація і досліджень, і медичного утворення, і організації медицини сприяє цьому дуже мало. У результаті дуже багато дослідників і лікарі фактично керуються принципом редукціонізму - зведення явищ вищого порядку до нижчого. Замість розгляду здорового і хворого організму як психосоматичної єдності, у якому важливі і клітинні механізми, і міжособистісні відносини, у які включений індивід, - підходу, обґрунтованого і докладно розробленого Александером, - вузькі фахівці намагаються вирішити всі питання, не виходячи за межі свого улюбленого фізіологічного рівня. У той же час під прапором холістичного підходу найчастіше висуваються зовсім дилетантські ідеї, безглузді в теоретичному відношенні і неефективні на практиці, що не мають нічого загального зі справді науковим підходом автора цієї книги. Таким чином, настання психосоматичної ери, усупереч чеканням Александера, усе ще відкладається.
Багато з "соматичних" деталей, що пропонувалися Александером гіпотетичних механізмів патогенезу, безсумнівно, у тій чи іншій степені сьогодні застаріли. Навіть таке, здавалося б, нескладне явище, як язвоутворення, розуміється сьогодні зовсім інакше, ніж у часи Александера, і замість одного захворювання тепер виділяють порядка трьох десятків типів пептичних виразок, що розрізняються по фізіологічних механізмах виникнення і розвитку патологічного процесу. Дуже багато чого стало відомо про гормональну регуляцію фізіологічних процесів, про імунні процеси (граючі, зокрема, важливу роль при артриті), а прогрес у розумінні механізмів спадковості і зовсім колосальний - коштує хоча б згадати, що носій генетичного коду був установлений уже після появи цієї книги! Утім, найбільш коштовним у книзі є не описи гіпотетичних механізмів конкретних захворювань, хоча і вони укладають безліч тонких спостережень і цілком безперечних висновків, а методологія проникнення, що відкривається за ними, у психосоматичну природу хвороб.
Використана література:
1. Бройтигам В., Кристиан П., Рад М. Психосоматическая медицина. Кратк. Учебн./Пер. с нем - М.: ГЭОТАР МЕДИЦИНА, 1999.- 376 с.
2. Кабанов М.М. Реабилитация психических больных.- Изд. 2-е. Доп. и перераб.- Л.: Медицина, 1986.- с.21-69 с.
3. Карвасарский Б.Д. Медицинская психология. Л., 1982, 139-167 с.
Завантажити реферат