Сторінка
2
Теоретичний фундамент даного погляду складає головним чином теорія психосоматичній специфічності, чи специфічних конфліктів - найбільш відома концепція Александера. Відповідно до неї, тип соматичного захворювання визначається типом неусвідомлюваного емоційного конфлікту. Александер виходить з того, що "кожної емоційної ситуації відповідає специфічний синдром фізичних змін, психосоматичних реакцій, такий, як сміх, плач, почервоніння, зміни в серцевому ритмі, подиху, і т.д.", і, більш того, "емоційні впливи можуть чи стимулювати придушувати роботу будь-якого органа". Психоаналітичне дослідження виявляє в багатьох людей, що зберігається в плин довгого часу неусвідомлювана емоційна напруга. Можна припустити, що в подібних випадках протягом тривалого часу будуть зберігатися і зміни в роботі фізіологічних систем, приводячи до порушення їхньої нормальної роботи і в остаточному підсумку провокуючи розвиток хвороби. Причому, оскільки при різних психічних станах спостерігаються різні фізіологічні зрушення, те і результатом різних довгостроково зберігаються несвідомих емоційних станів будуть різні патологічні процеси: підвищений кров'яний тиск - наслідком подавленого гніву, дизфункції шлунково-кишкового тракту - наслідком фрустрації залежних похилостей і т.д. Прагнучи бути об'єктивним дослідником, Александер визнавав, що ключові положення його теорії вимагають додаткової перевірки й обґрунтування. На жаль, чіткого експериментального підтвердження теорія специфічних конфліктів так і не одержала, у тому числі в спеціально присвячених цьому численних дослідженнях що очолювалося Александером інституту. Утім, вона не була і спростована. Її продовжують вважати однієї з ведучих психосоматичних теорій.
Особливістю підходу Александера був упор на несвідому емоційну напругу, що, із психоаналітичної точки зору, більш патогенно, оскільки не може знайти вихід у свідомих діях. Цим його підхід відрізняється від непсихоаналітичних, у тому числі переважавших у радянській, та й переважних у сучасній російській медицині, у яких аналізується вплив лише усвідомлюваних психічних процесів, доступних безпосередньому спостереженню й опису. В іншій площині протилежність підходу Александера представляє неспецифічна концепція. Відповідно до неї, виникнення і розвиток патології викликається тривалими станами стресу, однак конкретна форма патологічних змін залежить не від типу стресу, а від того, які чи органи системи в даного індивідуума більш уразливі. Критикуючи специфічну концепцію, прихильники неспецифічної концепції особливо підкреслюють відсутність повної кореляції між специфікою психосоматичного захворювання й особистістю хворого. Очевидно, антагонізму між усіма цими концепціями немає: одні випадки можуть більше відповідати однієї з них, інші - іншої. Як уже відзначалося вище, неповна відповідність між захворюванням і зовнішніми характеристиками особистості легко з'ясовно, якщо в увагу приймаються неусвідомлювані конфлікти, як це і пропонував Александер. Однак він аж ніяк не робив фетиш із психічних впливів, визнаючи велику роль соматических факторів. Зокрема, він відзначав, що типові емоційні констеляції, характерні для визначеної соматичної хвороби (наприклад, виразки), можна зустріти й у людини, у якого ця хвороба не розвивається, з чого робив висновок, що чи наявність відсутність хвороби залежить не тільки від емоційних, але також і від соматичних факторів, ще недостатньо виявлених. Він виявився прав - в останні десятиліття переконливо показана важлива роль не залежних від психіки генетичних факторів у визначенні індивідуальної уразливості фізіологічних систем.
Більше всього місця в працях Ф.Александера віддано застосуванню психосоматичного підходу і теорії специфічних конфліктів до конкретних хвороб. Хоча Александер, виходячи з холістичного підходу, був проти виділення окремої групи психосоматичних розладів (у будь-якому соматичному захворюванні можна знайти і соматичні, і психічні фактори!), коло розглянутих їм хвороб майже в точності збігається з тим, що зараз прийнято відносити в цю групу. На солідному клінічному матеріалі, що включає власні спостереження, дані, отримані співробітниками Чикагського психоаналітичного інституту, і численні дані інших дослідників, він вибудовує для кожного захворювання добре продуману схему психосоматического генеза. Історії хвороб, що приводяться, прекрасно ілюструють шляху застосування психоаналітичного методу для виявлення лежачих в основі розладів схованих емоційних конфліктів і лікування цих конфліктів, а в підсумку - хвороби в цілому.
Зайвий оптимізм і впевненість у своєму підході, схоже, підвели Александера - він часто без достатніх основ вважав уже досить добре зрозумілими механізми захворювань, у дійсності мало прояснені і до дійсного часу. Через цього праці, присвячені конкретним захворюванням, виглядають, незважаючи на постійну опору на клінічний матеріал, трохи легковагими і програють теоретичної частини в переконливості. Так, зв'язок психогенного затору з анально-садистським похилостями, хоча і не викликає сумнівів у багатьох психоаналітично орієнтованих фахівців, іншим навряд чи покажеться доведеної повною мірою. Широко відома гіпотеза Александера про роль подавленого гніву у формуванні хронічно підвищеного кров'яного тиску в цілому дуже переконлива, однак навіть вона не має однозначного експериментального підтвердження, і багато питань, зв'язані з нею, дотепер не прояснені. З іншими психосоматическими гіпотезами справа обстоїть аж ніяк не краще: хоча періодично повідомляється про клінічні дані, що свідчать на користь тієї чи інший з них, остаточні висновки робити усе ще рано. Нарешті, ефективність психоаналітичного лікування психосоматических розладів, очевидно, перебільшувалася: по твердженнях сучасних фахівців, багато хто з психосоматично хворих попросту не здатні адекватно виражати свої емоції, і тому класичні психоаналітичні техніки найчастіше не поліпшують їхній стан.
Завантажити реферат