Сторінка
2

Життя і творчість шлях В.Стефаника

Творчість неперевершеного українського новеліста Василя Стефаника подавалася соцреалістичною критикою в такому спотворе­ному вигляді, що виникає нагальна потреба перегляну­ти старі штампи та схеми. Письменника насильно втискували в заідеологізовані рамки, що були для нього або затісні, або занадто просторі. Препарований таким способом письменник був просто незрозумілим для учнів. До цього треба додати, що часто й самі вчителі не розуміли його творчості, не відчували краси і неповторності його художнього стилю, своєрідності мови. А ось що писав про мову автора «Новини» Богдан Лепкий у спогаді «Василь Стефаник»:

Це була його індивідуальна мова, не вивчена в школі, не засвоєна з книжок, не подібна до часописної мови. Його власна, з Русова родом, з тамошньої землі, з тамошніх людей .

Іноді відірване слово кинув, то знов такий питайний знак поставив або викличник, якого ти буцім ніколи й не чув. Голосу не підносив . але говорив дуже виразно,— кожне словечко чулося, кожний порух думки в словах і між словами.

Не був він і похмурим песимістом, як часто судять з його творчості:

Стефаник кидав свої завваги, звичайно влучні й не позбавлені дотепу. Дотеп мав несилуваний природний і бистрий. Сказав як бритвою шарнув. Жаль, що ніхто не списував тих стефаниківських дотепів. Були вони одною з характеристичних прикмет його вдачі.

Не могли тодішні вчителі гідно розкрити багатство літературної спадщини цього митця слова дітям? Отож, зрозуміло, чому серед молоді й досі побутує думка, що Стефаник досить-таки другорядна постать в українській літературі. Насправді ж він був великим і неповторним художником слова.

До своїх творів ставився надзвичайно прискіпливо і вимогливо:

Стефаник не писав легко, ані скоро,— зауважу­вав Б. Лепкий.— Довго носився зі своїми літературними задумами, виношував їх .

Він не любив перечеркувати написаного, дописувати справляти і вигладжувати. Напише речення, прочитає, і як воно йому не подобається, то передре і кине. Пише наново, поки не вийде сторінка така, як він хотів, така, що на ній ані викинути нічого, ні додати, ні навіть переставити не можна.

Чимало зусиль доклала радянська критика, щоб спотворити справжнє політичне обличчя автора непо­вторних новел і зробити його мало не глашатаєм комунізму.

Свого часу зчинилося багато галасу з приводу того, що уряд колишньої УРСР призначив Стефаникові персональну пенсію. Справді, було таке у 1928 році, з нагоди 25-ліття літературної діяльності. Однак повідомлялося про цей факт якось скупо і не розповідалося до кінця, якою була доля цієї пенсії. Не розкрив, це питання своїм юним читачам і підручник з української літератури для 10-го класу, що вийшов у світ у 1992 році і за яким навчаються учні й досі. Ось яку інформацію дано в ньому на сторінці 258: «Уряд УРСР призначає письменнику довічну пенсію». Прочи­тавши таке, старшокласники роблять закономірний висновок про те, що «партія і уряд» неабияк піклувалися про рідну культуру, розквіт красного письменства та побут українських митців.

Насправді письменник не потребував цієї подачки від уряду, до якого він ніколи не відчував будь-яких симпатій. На Наддніпрянській Україні було чимало письменників, які більше ніж Стефаник потребували матеріальної підтримки. Проте уряд про них не тільки не дбав, а й переслідував, відправляв у північні концтабори. Персональну пенсію він виділив Стефанику з чисто пропагандистських міркувань.

Автор «Синьої книжечки» займався сільським господарством, від якого мав цілком достатньо прибутку, щоб жити безбідно і мати змогу час від часу виїжджати за кордон. Дещо мав Стефаник і від лікарської практики. Словом, персональна пенсія мала для письменника більше символічне значення, ніж практичне. Хоча слід сказати, що він цінував її як прояв уваги Великої України до галицького пись­менника, який завжди прагнув бачити свою батьківщи­ну неподільною, соборною державою.