Сторінка
2
В залежності від теми Ірчан добирає і тональність розповіді, й відповідний словесний матеріал, як, приклад, в посмертній згадці січовикам “Спіть, хлопці, спіть…” (“…Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні. Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля. І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її… І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде, віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви…
Друзі! Тепер Ви вже спочиваєте, а ми йдемо дальше. Перед нами дорога далека-далека, ще й у тумані криється. Та ми йдемо! ”).
З документально-історичної мемуаристики Ірчана неабияку вартість має спогадовий матеріал “Махно і махнівці: Вражіння очевидця)”.; першопублікація в серії органу Галицької армії “Стрілець”:.
Автор дотримується точності в описі баченого, відчутого, а відтак і пережитого. Якщо порівняти два тексти – рукописний і опублікований, то уточнимо: в оригіналі вкінці є позначка: “Писано на фронті 24 вересня 1919р.”, а починається спогад словами: “Ніч 13 вересня 1919 року. Місяць своїм сяйвом облив степ…”. Отже, часовий відтинок, що потрапив автору в поле обсервації, одинадцять днів.
Перші рядки – це опис усусусів, що рухаються на Умань: “Попереду кіннота зі своїм славним ком[андиром] Льоньом (Левом Лепким.- В.К.). За нею піхота з сотником Носковським, а за ними тяжкі пушки та довгі обози”
Далі рядок за рядком нашаровуються факти до характеристики армії Махна. Кожною сторінкою побаченого-розказаного Ірчан знімає усталені в уяві багатьох, ніби махновці – “люди страшні, безпощадні”.
Важливо, що Ірчан, аби пізнати, так би мовити, зсередини, заявив про своє зацікавлення як літератора. І ось 20 вересня, в суботу, прибув до нього повстанець і забрав його. По дорозі той оповів, що махновці і не думають воювати з усусусами, бо б’ються тільки з денікінцями – ”кадетами”.
Перед письменником-літописцем пролягла на двадцять п’ять верств дорога до місця розташування штабу армії Нестора Махна, яку подолали кіньми за дві години. І що ж побачив зацікавлений письменник-репортер? “На нас ніхто не звернув уваги. Аж мій товариш своїм дужим голосом представив мене: “Цей хлопець цікавиться історією! Приїхав до нас поглянути на наше життя”. По цій рекомендації я поклонився. Всі відповіли на мій поклін. А я йшов до кожного і подавав руку. Її стискали кремезні, чорні руки повстанців, часом без кількох пальців, часом волохаті. Щось дивно овіяло мене. Видалося мені, що я забрив у якесь підземелля і попав в зачарований край. Переді мною сиділи грізні постаті в чорних, сивих та червоних шапках, з розкуйовченим волоссям, темними обличчями, розхрістаним одінням…
- Щоб добре пізнати нас, - почав хтось з кута здоровим голосом, - то треба, щоб ви, товаришу, пожили між нами довший час…
- О так! Це щось чудового, чудового!, - прощебетав жіночий голос біля стола.
- Я хотів би тільки пізнати вашу організацію та записати вашу історію (відповів я здається дрожачим голосом). Від початку війни занимаюся цим.
- Річ гарна, - почав оден з них ломаною українською мовою.- Запишіть точно це, що бачите, щоб історія не говорила про нас як про бандитів. Ми боремося за Україну, а не за нікого иншого. – А ви, Галичане, воювали з ляхами? – спитав високий, здоровий солдат, з довгими ясними вусами.
Я коротко переказав нашу війну в Галичині.
- Нічого злого, - відповів той самий. – Як поженемо з України кадетів, то підемо й на поляків. Я сам поляк, з царства польського… (Читач може собі представити моє здивування).
Почалася балачка. Про сучасне воєнне положення, про політичне становище України, про Галичину, про галицьку армію. Особливо гарно висказувалися махнівці про усусусів, яких знали ще з тамтого року з Олександрівська та Єлисавету.
На жаль, самого “батька Махна” не було. Виїхав на фронт. Мій товариш подорожі повів мене в другу кімнату і почав розказувати історію махнівщини…”
Через розповідь махновця розкривається історія самого Махна як особистості, заснування ним партії анархістів, творення спеціального військового з’єднання.
Важливо й те, що військо Махна сповідувало в той час національну ідею, найвищою метою якої є самостійність держави.
Цей історико-документальний спогад Ірчана, очевидно, читав і готував до друку Осип Назарук. Підставою до цього є примітка, яку тут наводжу повністю: “Отся інтересна записка (спогади Ірчана. – В.К.) може послужити за зразок, як описувати українські повстання. Була б вона ще цінніща, якби описано табор укр[аїнських] повстанців, їх штаб, поодинокі типи, більше розмов зі старшинами й звичайними повстанцями.
На підставі оповідань старшин УСС доповнюю описи автора: Махно властиво не має піхоти, бо вона їздить на двоколових візках – як за часів староєгипетської й асирійської держави. На кождім візку сидить двох повстанців і одна або дві жінки, які в часі наступу счиняють великий крик, чим наводять паніку на ворога. Та “піхота” пересувається з місця на місце неймовірно скоро. Крім цеї піхоти й кінноти має Махно також артилерію. Оповідають, що має також два верблюди, які викликають загальне заінтересування й роблять йому рекляму між народом. Тактика Махна зовсім ориґінальна. В часі наступу “штаб” розв’язується й кожний “штабовець” іде зі своїм відділом в бій. Остає тільки оден старшина, який має завдання орієнтуватися в перебігу битви. Просвітний відділ в групі Махна працює гарно. Махно змобілізував до нього кількадесять учительок. Він має для потреб свого війська власний скарб. Теріторії не має, бо переноситься з місця на місце разом з усім своїм добром, обозом і раненими.
З мого дневника, том V., під датою 28 вересня 1919. Др.О.Н.”
До цього від редакції “Стрільця” додано ще одну студійку на захист брошури Ірчана, оскільки Вадим Стократ в “Робітничій газеті” (1919.- Ч.513), органі української соціал-демократичної партії, накинувся як на публікацію Ірчана, так і на все, що писалося досі про Махна та його армію.
Таким чином, Мирослав Ірчан подав історикам важливий матеріал, який не тільки як суто публіцистичний жанр має перспективу, а й як правдивий документ історії повинен допомогти значній частині читачів зняти усталений хибний стереотип, що склався щодо Махна та його війська.
Дотримуючись основного правила при творенні документальної прози – подати об’єктивно факти і дати, Мирослав Ірчан зазначав у післяслові до першої частини “Трагедії першого травня” (К., 1928), що у його спогадах – ані слова видуманого, а “все, що написано, було”. Адресуючи читачеві книгу, автор писав: “Беріть її, бо вона не моя, а ваша. Я не про себе писав, а про рідних братів ваших”.
Мирослав Ірчан окрім суто художнього обдаровання володів ще й хистом критика-літературознавця. З-під його пера прийшла до читачів значна кількість портретів, нарисів, есеїв, сильвет, рецензій. Кілька разів звертався він і до творчості Григорія Косинки.
У спроба огляду “Григорій Косинка” М.Ірченом акцентовано увагу на два “крила” успіху новел “наддніпрянського Стефаника” – на соціальний зміст та майстерність. Перечитавши твори “На бур’яни”, “В хаті Штурми”, “Сходка”, “Темна ніч”, “На золотих богів”, “Троєкутний бій”, “Місячний сміх” та ін., 30 серпня 1922 р. Мирослав Ірчан писав у Празі про високу амплітуду метафоричності, образної експресії. На думку критика, Григорій Косинка гіпнотизує читача своїми рядками. “Його твори – це вірна відбитка життя, схоплена так зручно на папір, що по неволі дає авторові перше місце в молодій українській літературі як прозаїкови. Кожне оповідання Косинки відзначається глибокою думкою, чуттям і вірністю, а через цілу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка духа письменника. Цікаво замітити, що Косинка про найбільш грізні сцени пише спокійно, ніколи не підносить голосу і ніколи не показується з своїм “я”. Цілком як творець-маляр чи скульптор.
Завантажити реферат