Сторінка
2

Місце і роль творів І.Я.Франка в українській дитячій літературі

Франко залишив також ряд більших повістей: «Захар Беркут», «Основи суспільності», «Для домашнього огнища», «Великий шум», «Перехресні стежки», «Борислав сміється», «Лель і Полель». Із них найбільшу ціну має повість «Захар Беркут». Постала вона як вислів великої туги поета за ідеальним громадським ладом.

Цікава тема, гарні приклади героїчного зриву та посвяти Для загального добра, ідеалізація старовинного громадського ладу, представником якого є Захар Беркут, вдала характеристика осіб, гарні описи поетичної гірської природи, — все це запевнює повісті «Захар Беркут» тривке місце в ряді українських історичних повістей.

Як поет, Франко займає одне з найвидніших місць в українській літературі. У своїх поетичних творах дав він вислів не тільки своїм власним переживанням, але й переживанням народу. Тематикою й мотивами поетичної творчості міг сягнути «вершин людської думки («Смерть Каїна», «Мойсей»), але вмів також підійти до сірого життя «низин». Поруч зразків гарної рефлексійної лірики, в якій дав перевагу думці над почуванням (збірка «Мій ізмарагд»), Франко спромігся також на прекрасні перли ніжної, глибоко відчутої любовної лірики в ліричній драмі «Зів’яле листя». Вмів також знизитися до дитячих сердець, до дитячої психіки, тому-то його «Лис Микита», «Абу-Каземові капці», «Пригоди Дон-Кіхота» залишаться назавжди перлинами в українській дитячій літературі.

Поезії Франка зібрані в збірках «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів’яле листя», «Semper tiro».

До найраніших його поетичних творів належить «Наймит». У цій поемі поет затримується при постаті наймита, що від колиски до могили «в нужді безвихідній, погорді і печалі сам хилиться в ярмо. Щоб жити, він життя і свободу й силу за хліба кусник продає .» З тужливим співом оре поле, байдужий, що для чужого добра проливає піт. Той наймит — це наш народ, який «поту ллє потоки над нивою чужою». В рабстві й неволі, в лихолітті й недолі тягне він своє ярмо — байдуже, для кого; співаючи, оре плідний, широкий лан. Поет вірить, що він віднесе перемогу, здобуде волю й у власнім краї оратиме свій власний лан.

У знаменитій, сильній поемі «Каменярі», що з’явилася У «Дзвоні», поет виводить себе й тисячі таких, як він. Всі вони, прикуті ланцюгами до гранітної скелі, великими залізними молотами за наказом сильного, мов грім, голосу лупають цю скелю. Мов водоспаду рев, мов битви грім кривавий, гримлять їх молоти раз у раз. І хоч вони знають, що не буде їм ні слави, ні пам’яті, здобувають далі п’ядь за п’яддю землі. Вони — невільники, що добровільно взяли на себе пута волі, вони — каменярі на шляху поступу. Тільки живе в них велика віра, що вони розіб’ють скелю, що власною кров’ю і власними кістками змурують твердий гостинець і принесуть щастя, нове життя, нове добро у світ. І хоч там, далеко на світі, який вони кинули для праці, поту й мук, проливають за ними сльози мами, жінки й діти, хоч прокляті всіма і їхні думки, і їхні діла, вони не випускають молотів із рук. Тримають їх міцно в тій сильній вірі, що рівняють шлях правді, а щастя для всіх прийде аж по їхніх кістках.