Сторінка
2

Ідейно-тематичний перегук поезії 20-х і 60-х років ХХ ст. як втілення генетичної спадкоємності ренесансних поколінь

Важливою особливістю перших років після громадянської війни було значне посилення інтересу до поезії. Як тільки змовкли гармати, музи заявили про себе з відновленою силою. Виступи поетів збирали великі аудиторії. У свій час надзвичайно популярними були вечори «Гарту» і «Плугу». Ця захопленість поширювалась як на читачів, так і на митців, як на інтелігенцію, так і на маловчених селян. Вірші постійно друкуються на сторінках масових революційних видань. Статистика тих таки «Гарту» і «Плугу» нараховувала понад 15 тисяч самих тільки літературних гуртків. А скільки ще було незареєстрованих офіційно «українців з рукописами в кишенях» (Ю.Липа) можна тільки здогадуватись.

Аналогічною була ситуація в 60-і рр. Поезія панувала повсюдно: на сторінках радянської («Літературна Україна», «Дніпро», «Вітчизна») та зарубіжної (чеські журнали «Дукля», «Дружно вперед», «Народний календар»; польський «Український календар», німецький часопис «Сучасність») періодики; на сценах концертних і театральних залів і в студентських аудиторіях; під час творчих зустрічей з робітниками в заводських і фабричних корпусах; на літературних вечорах в Клубі творчої молоді та численних регіональних клубах такого типу і т.д. Але й цих завоювань їй було замало: поезія поширюється у сферу самвидаву, панує на неофіційних літературних вечірках, квартирних зібраннях молоді, спраглої за живим, правдивим словом. Вечори молодої поезії проходили в атмосфері повного ажіотажу. Як свідчить Г.Касьянов величезний резонанс викликав вечір пам’яті В. Симоненка в Києвському медінституті, вечір сучасної поезії на заводі верстатів-автоматів у Києві, вечір в Київському парку культури і відпочинку, присвячений творчості Лесі Українки[7]. Трибуною шістдесятників були також деякі радіо і телепередачі. Як писав Ю. Ковадів «такого широкого кола шанувальників поетичного слова поезія не мала ще з 20-х років».[8]

Особливим у досліджувані десятиліття став вимір особистості, яка відчула свою причетність до руху історії. У 60-і, може вперше після тривалої сталінської «зими», людина перестала бути гвинтиком суспільного механізму; відчула свою неповторність і навіть велич особливо гостро в роки національного підйому. У 20-і, після численних обмежень царського уряду розвиткові української культури, довгожданим ковтком свіжого повітря здавалась більшовицька політика українізації. Як писав І. Кошелівець, здобуток мистецького ренесансу 20-х полягає не лише у створенні багатьох талановитих творів, а й у «витворенні окремого типу творчої людини доби ренесансу, яка увійшла в конфлікт з тоталітарним режимом, хоч проти нього не виступала, а навпаки, старалась стояти осторонь політики. Цій людині . був властивий індивідуалізм, незалежність думання. Чужа їй була партійна догма, що вимагала послуху й покори»[9]. Хіба все це, дослівно, не можна було б сказати і про шістдесятників? Адже, в першу чергу, це було покоління нонконформістів, незгодних, появу яких Г. Касьянов назвав «явищем революційного характеру».[10] Щоправда це був мовчазний спротив, який у 20-і з легкої руки Д. Загула назвали «внутрішньою еміграцією». Ні шістдесятники, ні «двадцятники» не чинили активного опору системі, але були його підгрунтям. Кращі їх представники прагнули звертатись до сучасників тільки голосом на найвищому регістрі, і якщо в ньому вчувався маршовий мотив, то це був мотив соціалістичного гуманізму, нещадного до класового зла і побутової аморальності:

Кращої дороги не знайти

Як служити партії й народу![11]-

в цьому був щиро переконаний В. Симоненко. «Небом своїх надій» вважав І. Драч комуністичне майбутнє. Б. Олійник бачив своє кредо у служінні соціалістичній ідеї. Серед шістдесятників не було відвертих противників режиму, більшість з них прагнули лише його вдосконалення, чого і самі не заперечують: «Шістдесятники—спонтанний вияв духовного дозрівання нового мислення в надрах тоталітарної системи. Вони виховувались саме в ній, в цій системі, нісши на собі родимі плями середовища, яке їх породило, перейшовши різні стадії його усвідомлення. Багато з них на початку були щиро перейняті тими ідеологічними міфами, які самі ж потім відкинули. Причому, підкреслюю,: щиро перейняті—фальш, пристосовництво, цинізм були їм чужі завжди».[12] Згадуючи про І. Світличного І. Дзюба також стверджує, що ніяким «антирадянщиком» чи «націоналістом» він не був, а своїм ідеологічним кредо вважав демократичний соціалізм.[13]

Ще більше, використовуючи метафору Світличного, «рожевощокого соціального оптимізму» було у «двадцятників». Серед них зустрічаються і переконані комуністи, свідомі свого соціального вибору. Але більшість не були пов’язані з практикою революційного руху і тому вловили загальний настрій епохи: музику революції почули раніше, ніж зрозуміли зміст її слів. Безпосереднє захоплення революцією брало гору над критичним розкриттям її справжньої суті. В багатьох поезіях П. Тичини, В.Сосюри, Ю.Яновського, І. Багряного герой перебував в атмосфері бажаного, а не дійсного. Художньо це позначилось у відсутності конкретно—історичних обставин, у відособленості ситуації від всього буденного. Особливо великі надії на новий суспільний устрій покладали пролетпоети і це зрозуміло. Але навіть дуже далекий від соціального пафосу М.Рильський вірив:

Ні, ні! Прийдешнє—не казарма,

Не цементовий коридор!

Сіяє в небі нам недарма

Золотоокий метеор!

Ця нестримна віра в справедливий суспільний устрій спричинила до посиленого розвитку теми космізму в літературі. Взагалі, космізм--явище, характерне для кожної зламної доби, хоч він і не є однорідним. При спільності теми космізму в 20-і і 60-і трактування її дуже широке. Поети 20-х рр. ідуть в основному від мікрокосмосу до макрокосмосу, шістдесятники—навпаки. Гіперболічний образ планетарного комунара створив В. Еллан у вірші «Удари молота і серця». Космічні мотиви зустрічаємо і в М.Хвильового--«В електричний вік», В. Сосюри--«Навколо». Одним із перших зробив спробу поринути в наземні світи П. Тичина. Дивну музику планетарного хору він намагається передати примхливими образами:

Мільйони сонцевих систем

вібрують, рвуться, гоготять.

Комети іржуть і баско мчаться

і океани над океанами шумлять[14]

В центр будь-якої щонайскладнішої всесвітньої будови поети все-таки намагаються поставити людину. Я правило – самого себе, аби пропустити космос через власні почуття:

Я дух – рушій, я танк-такт, автомобілів хори

моторами двигтить мій двір-гараж

І я так легко, мов дітей на пляж

веду титанів у простори, [15] -

так відчуває макросвіт П. Тичина.

Близький до нього в цьому В.Гадзінський: