Сторінка
6

Найдавніші земні цивілізації

нього духовного світу людини, його індивідуальних особливостей. Ця кардинальна зміна мислення сприяла розвитку суспільної свідомості і як найвищого її уособлення — розвитку мистецтв.

Інтерес і потяг до висвітлення внутрішнього світу відбились у ліричних сповідях, що визначило своєрідний літературний жанр, де, природно, провідною темою стало кохання. Поетами цього жанру були Сапфо, Алкей, Піндар, які описували у своїх віршах-одкровеннях любов-гру як розвагу чи різновид інтелектуального спілкування, наголошуючи на проявах індивідуальності героїв. Поряд з інтимною лірикою (чи, можливо, на противагу їй) створюється громадянська лірика — це звернення до суспільства, а не до окремої особистості (салон Тірей); пишуться також повчальні вірші, часто сатиричного спрямування. У цьому жанрі працювали поети Архілог, Пімнерм, Гіппонакт та ін.

Шдгрунтям грецької трагедії як найвищого досягнення античної культури стало поєднання світоглядних позицій на ліричній основі. Трагедія виникла з культових ігрищ і ритуалів свята Діоніса. Це був складний діалог хору з актором. Пізніше кількість акторів збільшувалась. Великі діонісії, які святкувались у березні-квітні, передбачали змагання трагіків; кожен із них виносив на суд глядачів три трагедії, драму сатирів. За змістом трагедія мала відображати пристрасті та страждання людини.

Свідок розвитку афінської демократії Есхіл, "батько трагедії", перетворив трагедію з обрядового дійства на драматичний жанр. Він уперше ввів другого актора, що зумовило діалогічний конфлікт. Форма трагедій драматурга позначена рисами архаїчної монументальності; хор виконував провідну роль; характеристики героїв відзначаються цільністю і виключають суперечності (трагедія "Орестея", "Семеро проти Фів"). У драмі "Прикутий Прометей" Есхіл наділяє героя рисами борця, який свідомо йде на страждання задля щастя людей.

У трагедіях яскраво відображуються страждання людини, над якою тяжіє об'єктивно-ідеалістичне уявлення про долю. Так, Софокл через свого героя Едіпа розповідає про спробу протистояти і боротися з невідворотним, наперед визначеним. Еврипід через образи своїх героїв доводив, що "людина — міра всіх речей", а соціальні норми, звичаї та уявлення протистоять їй, вони ворожі особистості. Цю тезу він красномовно проводить у трагедії "Медея". Арістофан орієнтувався у своїх комедіях на високо-

освічену, високоінтелектуальну аудиторію, доводив неприйнятність суб'єктивного трактування соціальних процесів і норм індивідуалізму, обстоював позиції общинної моралі. Він розумів щастя людини як уособлення і вищий вияв щастя суспільства, усвідомлюючи, що політична боротьба приводить до влади щораз страшніших людей. Арістофан вважав, що лише старі героїчні ідеали зможуть гуманізувати Афіни. Щоправда, він добре розумів, що це лише мрії, адже героїчні ідеали прямо пов'язані з війною, а війна дає зиск багатим і пройдисвітам ("архаянам"). Він упроваджував ідею про справедливий розподіл нажитого. Виходячи з цього скептично ставився до філософів-софістів, зокрема до Сократа, а в літературі "розвінчував" Еврипіда як носія скептицизму, який оспівував темряву душі. Літератори Греції повною мірою відображали боротьбу існуючих соціальних ідей, завжди перебуваючи на вістрі життя.

Ускладнення соціальної структури суспільства виробило норми планування грецьких міст. На узвишші зводився Акрополь, де зосереджувались святилища та громадські будівлі, тобто культурний і діловий центр. Нижче, у долині, розташовувалась Агора — площа для громадських зборів, уособлення демократичного устрою в історії полісу. Ще нижче розташовувалось місто, де залежно від соціального стану надавалося місце для зведення житла. Двори були закритого типу, тут розміщувалися будинок, господарські споруди та підсобні приміщення. У центрі двору громадян, які мали достаток, був басейн, часто з водограєм, він давав прохолоду у спекотні дні. Щоправда, не всі могли дозволити собі такий комфорт.

Найбільшого розвитку архітектура Греції досягла у зведенні храмів. За визначенням Вітрувія, було розроблено класичну модель — головне приміщення копіювало прямокутний зал царського палацу — житло Бога, храм був оточений колонами, які символізували священний гай.

Греки розробили класичні архітектурні ордери: іонійський, корінфський і дорійський. Кожний із них мав певні символічні прочитання — дорійська колона вважалася символом чоловіка, іонійська — жінки, корінфська — дівчини, яка несе корзину з дарами землі. Зокрема, у храмах дорійського ордеру колони інколи замінювались або доповнювались чоловічими фігурами (атлантами), а колони іонійського ордеру — жіночими (каріатидами).

Храмові споруди декорувались барельєфами, горельєфами та круглими скульптурами, які розповідали про життя богів, їхню духовну і фізичну красу. Це підкреслювало благородство аристократичних родів, мало доводити подібність їх життя до діяльності пантеону богів.

УIV—III ст. до н. е. популярними були зображення переможців спортивних змагань та олімпійських ігор. Скульптури виконувались із мармуру, родовищ якого було багато у Греції. Заслужено славились скульптори Мірон, Поліклет, Фідій, Скопас, Пракси-тель та ін. Усі вони у своїх творах досягли високого художнього рівня, оспівуючи ідеал краси греків.

Постійні війни, які точилися на півострові, позначалися на культурно-мистецькому процесі. Перемога аристократичної Спар-ти над демократичними Афінами змінила ідеалізм Платона на більш приземлену філософію Арістотеля, який утверджував приватну власність не за результатами праці, а через загарбання матеріальних і духовних цінностей сусідніх держав. Ці уроки блискуче засвоїв і реалізував його учень Олександр Македонський, який завдяки своїм військовим походам поширював і намагався утверджувати грецьку духовну культуру (еллінізм) на завойованих територіях. Водночас елліни засвоювали досягнення інших національних культур, і досить успішно.

Мистецтво розподіляється на жанри, з яких виокремлюється декоративно-парадний — багатофігурні рельєфи і скульптурні композиції величезних масштабів (Колосе Родоський, фігура Зевса в Афінському храмі). Започатковується експресивно-героїчний жанр (статуя "Піка Самофракійська", яка була зведена на честь розгрому флоту Птоломея). Спостерігається поступовий відхід від мону-менталізму до інтимного сприйняття скульптурного твору. У цьому напрямку працював Лісіпп із Сітіону, останній скульптор класичного періоду і перший скульптор еллінізму (до речі, улюблений митець Олександра Македонського).