Сторінка
2

Культура XX ст.

"Эмчь, Амчь, Умчь! Кукарики. Кикику.

Думчи, домчи, думчи. Ричи чичи ци-ци-ци.

Макарако, киочерк! Ольга, Эльга, Альга!

Цицилици цицици! Пицю пач, ночь! Эхамчи!"

Подібні словотворення вважалися "революційними" у літературі, але нам видається, що вони були незрозумілими навіть авторові, не кажучи вже про читача. Щоправда, під подібне підводилась теорія про те, що свідомість героя начебто здійснює "розрив в інформації" і переходить від примітивного факту до "над-розуміння" ситуації, вивершує свої потоки свідомості і самосвідомості, утверджує свою думку поза берегами життя. Але тільки-но закінчилася революція і розпочався процес будівництва держави та мирного життя, література такого типу стала втрачати актуальність і становила інтерес лише для літературознавців.

На початку XX ст. культуротворчий процес досяг певного рівня розвитку та самодостатності й потребував наукового осмислення та узагальнення, тому за справу взялися філософи. У цей період визначились три великі філософські школи — ідеалізму та матеріалізму, а на базі прагматизму було зроблено спробу сформувати дуалістичний напрямок, який поєднав би перший і другий з тим, щоб обгрунтувати процеси сьогодення. Цим напрямком став марксизм.

Якщо сучасні митці повністю заперечували "застарілі" форми та естетичні засади, то філософи відкинули класичну метафізику, раціонально-ідеалістичні системи минулого від Платона до Гегеля. Антропоморфний Дух, який перебував у центрі світотворення і вирішував усі питання, був рішуче знятий з філософського вчення. Таким чином, Бог, духовне, істина, добро як вищі сутності перестають бути провідними у філософії. Думка конкретизується, наукові розробки максимально наближаються до практики, перевага віддається прикладним напрямкам, вивчаються логіка, мова, мислення, психологія соціальних процесів та ін., до режиму

критики та розвінчування переходять усі постулати, які раніше сприймались як непорушні. Проте окремі вчені продовжували розробляти концепції, що базувалися на метафізиці. К. Ціолковський та О. Чижевський вивчали теорію космізму та освоєння космосу, а В. Вернадський вивів, що думка має матеріалістичний еквівалент, концентрується навколо Землі (ноосфера), а " . людський розум при тому, що не є формулою енергії, здійснює дії такі, які їй відповідають". Ця теза В. Вернадського була такою незвичною, що й досі не сприймається матеріалістами.

З метою обгрунтування правомірності функціонування формалізованих течій і напрямків у мистецтві для них вигадували назви, які підкреслювали їх новизну. Таким був "авангард", який намагались ототожнити з Відродженням. Апологети авангардизму намагалися поєднати дві парадигми — неконтрольованість надлюдських "реалій " і досягнення високорозвиненої цивілізації, протиставляючи себе як добру, так і злу, нівелювали реальний видимий світ, робили спроби застосовувати масовий гіпноз для сприйняття своїх творів.

Як антитеза їм для забезпечення функціонування політичних систем, що виникли на постреволюційному просторі, утворюються тоталітарні культури. Найяскравіші — культури СРСР та Німеччини кінця 20-30-х років. Обидві вони базувалися на одній політологемі — побудова соціалізму. У СРСР будувався просто соціалізм, який передбачав надати кожній людині широкі права і можливості для самореалізації, реалізації свого наукового і творчого потенціалу, а в Німеччині — націонал-соціалізм з такою провідною тезою: усі соціальні, політичні та культурні блага мають належати лише німецькій нації. В обох державах науково обґрунтовувалась реалізація цих моделей. Особлива увага приділялась мистецтву. У СРСР письменники шукали назву для цього реалістичного напрямку. Ф. Гладков пропонував назвати його "пролетарський реалізм", В. Маяковський — "кондентиційний реалізм", О. Толстой — "монументальний реалізм", В. Ставський — "реалізм із соціалістичним змістом", а М. Горький запропонував назву "соціалістичний реалізм", і вона утвердилась у літературознавчій і мистецтвознавчій практиці з 1932 р. Соціалістичний реалізм передбачав втілення у творче мислення романтики, мрії, яка базується на реальних подіях, образної форми історичного передбачення, яка випереджає природний хід подій. Щоправда, з часом розуміння цього терміну звузилось, з'явились догматичні трактування, бюрократичне пристосування до ролі сепаратора, який виокремлює дозволене від недозволеного. Це призводило до нівелювання мистецьких напрямків, перешкоджало повноцінній реалізації творчої особистості. Але були й ті, хто всупереч цьому завдяки своєму таланту вписали яскраву сторінку в розвиток мистецтва: М. Шолохов, О. Гончар, Гр. Тютюнник, О. Серафимович, Д. Фурманов, С. Ейзенштейн, О. Довженко, Ч. Айтматов, Г. Товстоногов, 1. Смоктуновський та багато інших, які утверджували високогуманні тенденції.

У культурно-мистецькому процесі Німеччини провідною стала інша теза: вождь та ідеологи визначалися як вище уособлення світової культури. Й. Геббельс та А. Розенберг відкинули авангардизм як симптом загнивання в науці, філософії, а особливо в мистецтві. А. Гітлер утверджував арійську культурність як єдино правильну (на противагу єврейській "тваринності"), і вивів її на рівень державної культурно-мистецької політики, "науково" обгрунтувавши у своєму творі "Mein Kampf'. Як наслідок — Німеччину залишили майже всі провідні вчені неарійського походження, а ті, хто залишився, не мали змоги працювати.