Сторінка
1
Етика – це філософська дисципліна, що вивчає мораль, моральність. Від стоїків йде традиційний розподіл філософії на логіку, фізику й етику, що часто розумілася як наука про природу людини, тобто збігалася з антропологією. І. Кант розвив ідеї т.зв. автономної моральної етики як заснованої на внутрішніх самоочевидних моральних принципах (від авто і грецьк. nomos закон). Він наголосив на притаманній етиці власній закономірністі, можливість визначити будь-яке явище за його внутрішніми законами (на протилежність автономії існує гетерономія). Кант протиставив її етиці гетерономній, похідній із яких-небудь зовнішніх стосовно моральності умов, інтересів і цілей. У 20 ст. М.Шелер і Н. Гартман на противагу кантівскій „формальній” етиці обов’язку розробляли „матеріальну” (змістовну) етику цінностей. Втім, центральною для етики продовжує залишатися проблема добра і зла.
Слова „моральність”, „мораль”, „етика” близькі за змістом. Але виникли вони в трьох різних мовах. Слово „етика” походить від греч. ethos — вдача, характер, звичай. Його узвичаїв 2300 років тому Аристотель, що назвав „етичними” чесноти або достоїнства людини, які виявляються в її поведінці, такі якості, як мужність, розсудливість, чесність, а „етикою” — науку про ці якості. Слово „мораль” — латинського походження. Воно утворено від лат. mos (множ. число mores), що означало приблизно те ж, що ethos у грецькому — вдачу, звичай. Цицерон, дотримуючись прикладу Аристотеля, утворив від нього слова moralis — моральний і moralitas — мораль, що стали латинським еквівалентом грецьких слів етичний і етика. А „моральність” — від кореня „вдача”, уперше потрапило в словник російської мови в XVIII сторіччі і стало вживатися поряд зі словами „етика” і „мораль” як їхній синонім. Так з'явилися три слова із приблизно тим самим значенням. У практиці слововживання ці слова практично взаємозамінні. Мораль, моральність, один з основних способів нормативної регуляції дій людини в суспільстві; особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин (моральні відносини).
Мораль належить до числа основних типів нормативної регуляції, таких, як право, звичаї, традиції й ін., перетинається з ними й у той же час істотно відрізняється від них. Моральні норми здійснюються практично і відтворюються повсякденно силою масових звичок, соціальних установок, що виховуються в індивіді, оцінок суспільної думки, переконань і спонукань. Виконання вимог моралі може контролюватися всіма людьми без винятку і кожним окремо. Авторитет тієї або іншої особи в моралі не пов'язаний з якими-небудь офіційними повноваженнями, реальною владою і суспільним становищем, але є авторитетом духовним, тобто обумовленим його моральними ж якостями і здатністю адекватно виразити зміст моральної вимоги в тім або іншому випадку. Взагалі в моралі немає характерного для інституціональних норм поділу на суб'єкт та об'єкт регулювання. Мораль відбиває цілісну систему поглядів на соціальне життя, що містять у собі те або інше розуміння сутності („призначення”, „змісту”, „мети”) суспільства, історії, людини та її буття. Мораль, з погляду ідеалів, критеріїв добра і зла, і моральний погляд може знаходитися у критичному відношенні до фактично прийнятого способу життя. Узагалі ж, у Моралі, на відміну від звичаю, належне і фактично прийняте збігаються далеко не завжди і не цілком. Кожна із систем моральності, що панували, також має свої особливості.
Етика, як наука, також виникла не відразу і не раптом. Вона має глибокі історичні корені. Ми не будемо розглядати історію виникнення і становлення етики. Наша задача усвідомити її сутність і її взаємозв'язок з мораллю і моральністю. Розглянемо, як цей взаємозв'язок.
„Етика – та, що стосується моральності, що виражає моральні переконання, (ethos - звичка, звичай, вдача), філософська наука, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як одна з найважливіших сторін життєдіяльності людини, специфічна явище суспільно-історичного життя. Етика з'ясовує місце моралі в системі інших суспільних відносин, аналізує її природу і внутрішню структуру, вивчає походження й історичний розвиток моральності, теоретично обґрунтовує ту або іншу її систему”[3].
Розширення предмету етики випливало із трактування її завдань: етика була покликана навчити людину правильного життя, виходячи з її ж власної (природної або божественної) природи. Тому етика сполучала в собі теорію буття людини, вивчення пристрастей і афектів психіки (душі) і одночасне вчення про шляхи досягнення благого життя (загальної користі, щастя, спасіння).
Мораль і моральність не є синонімами, що вони розкривають різні грані життєдіяльності людини і суспільства. Мораль розкриває матеріальну сутність життєдіяльності людини, а моральність – духовну сторону цієї життєдіяльності. З наведеного видно, що етика сполучає в собі дві сторони життєдіяльності – теорію буття людини і вивчення пристрастей і афектів психіки (душі). І тому сутність етики полягає в тім, щоб дати людям, особливо тим, що знаходяться на початку життєвого шляху, вчення про шляхи досягнення благого життя. Таким чином, етика пов'язує мораль і моральність у єдине ціле, утворивши тріаду „мораль-етика-моральність”.
Мораль як форма соціальної культури виконує цінносно-орієнтаційні та регулятивні функції. Першою у цій низці функцій виступає мотиваційна функція.
Моральні принципи мотивують людське поводження, тобто виступають як причини і спонукання, що викликають в особистості бажання щось зробити (або, навпаки, не зробити). У результаті виховання і самовиховання в людей виробляються установки, що змушують них – інколи навіть як би проти волі – робити ті вчинки, які має людина робити відповідно до норм моралі, і не йти ні на які дії, які не повинна робити, оскільки вони суперечать цим нормам. Чесна людина просто не може, скажемо, украсти що-небудь: у неї не підніметься рука на це. Навіть під гіпнозом люди відмовляються робити дії, які вони вважають для себе морально неприпустимими. Таким чином, моральні принципи, на відміну від інших норм і правил мислення і поведінки, укореняються в психіці і входять у саму структуру особистості як її власні, внутрішні мотиваційні фактори.
З цим пов'язана важлива особливість моральної оцінки людських учинків: ця оцінка визначається не тільки самим фактом здійснення якогось вчинку та його об'єктивних наслідків, але й мотивами вчинку, тобто тим, які суб'єктивні спонукання штовхнули людини зробити те, що вона зробила, які були її наміри при здійсненні вчинку. А моральна оцінка мотивів поведінки особистості переходить у моральну оцінку самої особистості. У залежності від того, наскільки моральні або аморальні мотиви, що звичайно спонукають особистість до дій, сама ця особистість вважається моральної або аморальною. Таким чином, мотиваційна функція моралі безпосередньо формує моральний вигляд особистості.
Завантажити реферат