Сторінка
4

«Українське питання» в політичній стратегії Росії

У жовтні 1917 р. внаслідок перевороту до влади в Росії прийшла ліворадикальна більшовицька партія, політична доктрина якої всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики підпорядковувала виключно «інтересам» класової боротьби пролетаріату за утвердження нових форм організації державного життя. У контексті реалізації цього стратегічного завдання Україні з огляду на її матеріальні ресурси та геополітичні характеристики відводилася першорядна роль.

Доктринальні установки Петроґрада щодо України були детерміновані до того ж усією історичною спадщиною російської імперії. У цьому сенсі, як слушно зауважував М.Бердяєв, більшовики репрезентували лише третє (після Московського царства та петровської імперії), дещо змодифіковане і трансформоване відповідно до нових реалій, явище російської великодержавності 38.

4. Більшовицька «Декларація прав народів Росії»

Засадничі принципи нової влади в питанні про національності були сформульовані 15 листопада 1917 р. (за новим стилем) в «Декларації прав народів Росії». Документ не порушував унітарної структури імперського державного комплексу і не засвідчував намірів нової влади змінити його в майбутньому. Світоглядно комуністи не сприймали ані «культурно-національної автономії», ані федеративного принципу побудови держави. Останній, з точки зору інтересів «пролетарської революції», взагалі (а в умовах російської дійсності зокрема) вони розглядали як «абсурд» (Ленін), як «донкіхотську потугу повернути назад колесо історії» (Сталін). Щонайбільше йшлося про умовну автономію окремих історичних областей з єдиними нормами конституції для всіх 39.

Натомість радянський уряд ґарантував усім національним спільнотам рівність і суверенність, вільний розвиток національних меншин та етнічних груп, скасування будь-яких національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень та декларував право народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав 40.

Концептуально більшовики були проти відокремлення, але, захопивши владу, вони не наважилися відразу зліквідувати гасло, яке наполегливо експлуатували в передреволюційний період задля привернення симпатій національних рухів у боротьбі з царським, а пізніше — Тимчасовим урядом. Крім того, розрахунок був на те, що народи імперії, за винятком хіба автономно зорганізованої Фінляндії й, можливо, Польщі, не виявлять особливого бажання скористатися цим максимальним правом. Принаймні напередодні перевороту В.Ленін аж надто впевнено заявляв: «Якщо українці побачать, що в нас республіка Рад, вони не відокремляться» 41.

Втім, нібито створюючи народам Росії правову основу для леґітимного виходу зі складу імперії, Раднарком не встановлював хоч би якогось порядку використання й здійснення проголошеного права. Фактично це була лише декларація права, оскільки практичне розв’язання питання про відокремлення, як застерігали більшовики партійною резолюцією, буде вирішуватися в кожному конкретному випадку окремо, залежно від обставин і з урахуванням інтересів усього суспільного розвитку та інтересів класової боротьби пролетаріату за соціалізм 42.

У відповідь на більшовицький переворот Центральна Рада, не поділяючи комуністичної програми соціально-економічних та політичних перетворень, оприлюднила 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсал, яким заявила про тверду рішучість перейти до впорядкування політичного життя України в межах власних державних форм. Проголошуючи Українську Народну Республіку (в складі дев’яти українських губерній), Центральна Рада водночас наголошувала, що не відокремлюється від Росії, але докладе всіх зусиль, аби Російська республіка стала «федерацією рівних і вільних народів».

Більшовики, вважаючи себе спадкоємцями попереднього режиму на всьому геополітичному просторі імперії й прагнучи надалі зберегти за собою керівництво всеросійським державним проводом, змушені були якось на це реаґувати. Про фактичне визнання УНР, попри толерантне ставлення Центральної Ради до радянського уряду, в Раднаркомі ніхто й думки не допускав, оскільки уявлення українського керівництва про автономію, що «більше-менше наближається до державної самостійності», тобто, що обов’язково має «право своє власне, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної власті» 43, аж ніяк не узгоджувалося з засадами офіційного Петроґрада.

Проте й відкрито звинуватити київський уряд (Генеральний секретаріат) у нелеґітимності Раднарком також не наважувався, адже це означало б суперечити власним деклараціям.

З огляду на невдалі спроби київських більшовиків захопити владу збройним шляхом, а також на примарні надії перемогти на виборах до Установчих зборів, що мали відбутися в січні 1918 р., альтернативи військовій інвазії, аби поставити Україну під свій цілковитий контроль, у Раднаркому не існувало.

Ідеологічною основою інтервенції стало нове обґрунтування партійними теоретиками принципу права народів на самовизначення. На час соціалістичної революції, згідно з оновленою теорією, цей принцип утрачає свою універсальність. Відтепер конкретна сутність означеного права істотно залежала від природи суспільства, в якому воно реалізовувалося, оскільки більшовики недвозначно заявили, що підтримуватимуть право на самовизначення не буржуазії, а трудящих мас. Щодо України висновок був таким: «Ми кажемо українцям, — наголошував В.Ленін у виступі на І Всеросійському з’їзді військового флоту (5 грудня 1917 р.), — як українці ви можете влаштовувати в себе життя, як ви хочете. Але ми простягнемо братерську руку українським робітникам і скажемо їм: разом з вами ми будемо боротися проти вашої і нашої буржуазії» 44.

17 грудня 1917 р. Петроґрад у «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» формально визнав УНР, але водночас заявив, що, оскільки Центральна Рада провадить «буржуазну політику», то ця посутня обставина позбавляє російське керівництво можливості «визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки» 45.

Врешті, 25 грудня в Харкові проголошується радянська республіка, уряд якої відразу був визнаний Росією. При цьому Раднарком призначив над ним «тимчасового надзвичайного комісара України» Г. Орджонікідзе.