Сторінка
2

Німецько-Австрійський блок та «українське питання»

Водночас українські діячі попереджали про свою стурбованість щодо польських зазіхань на українські землі. Приєднання Східної Галичини, Холмщини, Волині, Поділля до майбутньої Польської держави або навіть до автономної Польщі було б цілком неприйнятним для українських національно-політичних інтересів, а також недоцільним і навіть небезпечним для Центральних держав. Якщо ж виникне ситуація вибору між російським тиском і вкрай шовіністичним режимом Польщі, то пригноблена нація обере менше зло і схилиться до порозуміння з Росією, що стане більш толерантною внаслідок поразки 10.

Ще через рік президія Загальноукраїнської національної ради, констатуючи той факт, що керівні установи Центральних держав передбачають найближчим часом остаточно вирішити польське питання, надсилає австрійському міністрові закордонних справ С.Буріяну свої вимоги. Офіційний Відень ставлять до відома, що, по-перше, жодна українська територія, де українці становлять більшість населення, не бажає приєднання до Польщі. По-друге, тим українцям, які мешкають західніше від межі суцільних українських поселень і, можливо, будуть приєднані до Польщі, потрібно ґарантувати всі права національних меншин. По-третє, окуповані військом Центральних держав українські території, а саме: Холмська, південно-західна частина Гродненської, південно-західна частина Мінської губерній, Волинь — якщо вони не увійдуть до складу самостійної Української держави, складатимуть автономну державну одиницю в тісному зв’язку з Центральними державами 11.

Незважаючи на вірнопіддані заяви Союзу визволення України та Загальноукраїнської національної ради, австрійський підхід до ідеї незалежності України змінюється з роками війни з приязного до холодного, а то й ворожого. Офіційний Відень неґативно поставився до плану кількісного збільшення леґіону українських січових стрільців, заборонив СВУ провадити національно-аґітаційну діяльність серед військовополонених українців і поступово зменшував підтримку його діяльності 12. У січні 1915 р. віденське міністерство закордонних справ видало інструктивний документ про зв’язки з українськими організаціями. У ньому вказувалося, що СВУ має перенести свою штаб-квартиру з Відня до нейтральної країни.

Але найнеприємнішою несподіванкою, що її отримали українські організації від австрійського уряду, був план створення Польського королівства з включенням до його складу українських земель. Це означало, що в австрійській політиці українське питання відходило на друге місце. Через це українська політична орієнтація поступово почала схилятися до Німеччини 13.

Внаслідок революційних подій в Росії в 1917 р. українське питання постало, з точки зору Німеччини та Австро-Угорщини, зовсім у іншому висвітленні. Принципово важливим було й те, що українська демократія з самого початку революцій виступила проти ідеї повного відокремлення України від Росії, характеризуючи її, як «удар в спину російській демократії». Українські політики не цілком визначилися щодо кордонів майбутньої України. Значні прошарки українського населення виступали за спільні дії з «материнською землею», надто ж проти зовнішньої загрози.

Зважаючи на ці обставини, у Відні вважали, що кращим паролем для війська, яке вступить в Україну, буде такий: «За даних обставин ми ведемо оборонну війну, прагнемо до справедливого для всіх сторін миру, ми не втручаємося у внутрішні справи сусідніх народів, навпаки, даємо можливість цим народам власноручно вирішувати їхню долю» 14. Відзначимо, що такі рекомендації віденський дипломат подавав ще в серпні 1917 р. — задовго до укладення Берестейського миру і появи військ Центральних держав на території Української Народної Республіки.

З позицією віденського дипломата перегукується меморандум, підготовлений у тому ж таки серпні 1917 р. президією Української парламентської репрезентації в особі Є.Левицького і Є.Петрушевича. Не підлягає жодному сумніву, — писали депутати австрійського парламенту від Галичини, — що створення української держави, навіть у федеративному союзі з Росією та іншими державними новоутвореннями: Фінляндією, Кавказом, Туркестаном і т.ін.,— відповідає інтересам Австро-Угорщини, оскільки внаслідок цього Росія розпадається на національні та територіальні складові частини. Також зрозуміло, що Україна потребує певного часу для своєї консолідації.

Українці лише бажають, щоб у разі окупації військами Центральних держав згаданих територій автономної України, ці держави визнали тимчасовий уряд у Києві і право на певну державну самостійність України, а також, маючи на увазі власні перспективні інтереси, зобов’язалися виразно підтримати прагнення українського народу до участі в мирній конференції. Українці чекають на чітку обіцянку, що союзні армії, у разі їх вступу на українську територію, не розпустять локальні органи українського тимчасового уряду в Києві, а навпаки — військова влада надаватиме їм значного сприяння, посилить і далі розбудує ці державні органи 15.

Отже, за умов кардинальної зміни курсу української політики Австро-Угорщина підійшла до етапної межі — Берестейських переговорів з делеґацією Української Народної Республіки і підписання «хлібного миру» з Україною.

Українська делеґацiя розпочала переговори в Брестi-Литовському в першi днi сiчня, а у нiч з 8 на 9 лютого 1918 р. був підписаний мирний договор мiж Українською Народною Республiкою, з одного боку, i Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiєю i Туреччиною — з iншого. Берестейський договiр проголошував закiнчення стану вiйни мiж УНР i державами Четвiрного союзу. Встановлювався кордон України на заходi i пiвнiчному заходi. Вирiшувалось питання про вiйськовополонених. Реґулювались економiчнi вiдносини мiж країнами-учасницями.

У Брестi було також погоджено i таємний протокол мiж УНР і Австро-Угорщиною. Вiн стосувався майбутньої долi українських земель у складi Австро-Угорської монархiї. Офiцiйний Вiдень зобов’язувався не пiзнiше 20 липня 1918 р. запропонувати обом палатам Австрiйського парламенту законопроект про створення окремого коронного краю Схiдної Галичини та Буковини. Зi свого боку, УНР ґарантувала законодавчо права польського I нiмецького, а також єврейського населення в Українськiй Республiцi 16.