Сторінка
3
Однак досить швидко українським націоналістам довелося розчаруватися: їхні сподівання на німецьку допомогу у відродженні самостійної України зазнали краху. Після відмови провідників ОУН відкликати Акт 30 червня 1941 р. на членів ОУН падають репресії фашистської каральної системи. Радянські органи безпеки з цього приводу свідчили: «Незважаючи на те, що німецька керівна верхівка протягом кількох років обіцяла ОУНівцям виконати основний пункт їхньої «програми», фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих заходів до припинення діяльності українських націоналістів на створення «Самостійної України», заарештували Бандеру, вигнали з України інших провідних діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації залучати бандерівців для боротьби з партизанами, оголосивши їх «небажаними елементами» 44.
Гітлерівське командування не тільки вжило рішучих заходів, аби припиняти діяльність похідних оунівських груп, що на окупованій території організовували українську владу (так, від Василькова було повернуто групу, яка мала проголосити в Києві відновлення самостійної України), а й почало відкликати з України тих офіцерів німецької армії, які підтримували в цьому українських націоналістів. Йдеться, зокрема, про уповноваженого при військовій групі «Зюд» професора Коха, який, за визнанням рейхскомісара України від 20 вересня 1941 р., «підтримував українські прагнення до створення самостійної держави такою мірою, що це було не лише політично нерозумно, а й суперечило німецьким інтересам. Так, професор Кох схвалив утворення Волинської української ради довірених осіб, що присвоїла собі повноваження, які майже дорівнювали повноваженням уряду рейху. Ця рада довірених хоче, наприклад, призначати керівників українських обласних управлінь, округів і районів, створювати українські суди і призначати суддів; крім того, видавати різноманітні накази й розпорядження українським властям» 45.
Донесення радянського партизанського командира Сабурова свідчить: «Коли гітлерівці відмовили бандерівцям в обіцяній їм раніше «самостійності» України і почали арештовувати бандерівців, останні перейшли в підпілля. Свою діяльність у підпіллі бандерівці спрямували на створення резервів для організації «Української національної армії». Вони спиралися на начальників поліції, командирів українських військових частин, створених німцями, бургомістрів, старост і вчителів, щоб через них впливати на їхніх підлеглих та оточення. Внаслідок цього поліція й козаки стали головним каналом створення й озброєння націоналістичних загонів бандерівців. Своїм завданням бандерівці поставили: використати момент знекровлення на фронтах сил Червоної Армії та німецької армії й підняти на Україні повстання (чи, як вони називають, «революцію»), захопити своїми силами міста й залізничні вузли й проголосити «самостійну Україну» 46. Такий зініційований ОУН антигітлерівський виступ націоналістів справді стався навесні 1943 року, коли вся українська поліція перейшла протягом однієї ночі до лав Української Повстанської Армії, яка воювала збройно проти окупантів за утвердження на власній етнічній території української держави.
Сьогодні ще не підраховано остаточних втрат гітлерівців у боях з УПА 47. Так само, як залишаються вельми приблизними дані про масштаби жертв «колаборантів» у боротьбі з гітлерівцями. Відкриті колишні таємні архіви документально засвідчують сотні боїв УПА з фашистами, зокрема на Волині в березні — квітні 1943 р. 48.
Націоналісти розгорнули антигітлерівську діяльність по всій території України. Так, у донесенні від 24 травня 1943 р. наркома держбезпеки УРСР Савченка на ім’я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача повідомлялося: «Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Поширивши свою діяльність на всю окуповану територію України, у всі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і леґіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує кадри для збройної боротьби» 49.
Антифашистську боротьбу українські націоналісти розгорнули поза межами УРСР, дуже активно — на українських етнічних землях (Берестейщині, Пинщині, Холмщині, Надсянні), а крім того — безпосередньо на території «третього рейху». На це чітко вказують документи НКВС УРСР 50, а також німецькі 51, зокрема й про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейґу, Дрездені, Лейпціґу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данціґу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо 52.
4. Східна зовнішньополітична стратегія ФРН та Україна (1949–1989)
Домінантою зовнішньої політики ФРН в 50-ті роки була «реабілітація іміджу Західної Німеччини в Європі. В умовах розколу німецької нації і жорсткого протистояння періоду «холодної війни» перевага віддавалася «західному» вектору зовнішньої політики ФРН. «Східний» напрямок обслуговував потреби конфронтації СРСР та США в Європі.
Основним завданням зовнішньої політики ФРН канцлер К. Аденауер вважав інтеґрацію держави в західні економічні, політичні та військові структури. Після вступу ФРН до НАТО і утворення ОВД, у вересні 1955 р. під час візиту К.Аденауера до Москви ФРН встановила дипломатичні відносини з СРСР. Політичні кола, суспільна думка ФРН сприймали СРСР як унітарну «супердержаву», тому реальна політика Бонна щодо СРСР концентрувалася навколо Москви. УРСР, як і інші союзні республіки, не брались до уваги. За тих історичних умов інший підхід міг бути лише утопією. Вбивство 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені С.Бандери на деякий час загострило стосунки між ФРН і СРСР, але «концептуальної революції» в ставленні Західної Німеччини до України стимулювати не могло. Співробітництво між НДР і Україною відбувалося лише в контексті стосунків «першої німецької соціалістичної держави» з Радянським Союзом.
Завантажити реферат