Сторінка
4
Однак з кінця 20-х років політика чехословацького уряду щодо української еміґрації почала зазнавати істотних змін. Українські наукові й культурно-освітні організації втратили колишню підтримку, деякі з них були ліквідовані. Однією з причин такого становища була економічна криза початку 30-х років, яка викликала значне скорочення бюджету ЧСР. Але насамперед це було пов’язано з загостренням внутрішньополітичної боротьби в ЧСР та зростанням впливу чеських національних соціалістів, які традиційно підтримували проросійський напрям у зовнішній політиці. Вороже сприймали підтримку «вранґелівців» і особливо «петлюрівців» ліві сили, передусім чехословацькі комуністи. До того ж, і з часом надії на демократичні перетворення в Росії почали танути, а з ними й політичні розрахунки, пов’язані з післяжовтневою еміґрацією.
1934 р. між ЧСР і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, а 1935 р. був підписаний Договір про взаємну допомогу. Умови діяльності політичної української еміґрації в ЧСР, особливо з огляду на її контакти з представниками німецької влади, істотно погіршилися. Проти її підтримки виступав і польський уряд.
До того ж усе більш несприятливим для Праги ставав розвиток культурно-політичних процесів на Підкарпатській Русі (Закарпатті). З кінця 20-х років за найактивнішої участі українських еміґрантів тут посилювалася самостійницька, українська орієнтація, що розцінювалось як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки.
Керівники Чехословацької республіки розглядали цю проблему як внутрішньополітичну, виходячи з того, що «доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена остаточно . Чехословаччина, згідно з рішенням мирної конференції, одного разу ставши володарем цієї області, від землі цієї ніколи не відмовиться .» 18. У той же час, добре усвідомлюючи етнічну належність корінного населення Закарпаття — русинів-українців до українського народу, їхні історичні поривання з’єднатися з кровними братами по той бік Карпат і все сильнішу з початку ХХ ст. проукраїнську політичну орієнтацію населення краю, чехословацькі провідники були свідомі того, що, як визнавав у своїх споминах Т.Масарик, прилучення Підкарпатської Русі до ЧСР значно актуалізує питання про ставлення Чехословаччини до України й українського народу взагалі, активізує українську орієнтацію в її зовнішньополітичній діяльності 19.
У відповідності до Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. Чехословаччина зобов’язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави» 20.
Всебічно й виважено оцінюючи все позитивне й неґативне у розвитку Закарпаття за часи його перебування в складі ЧСР (1919–1939 рр.), слід визнати: незважаючи на те, що практично до останніх днів існування Чехословацької республіки автономія Закарпаття залишалася на папері (з ряду суб’єктивних та об’єктивних причин деякі зрушення відбувалися тільки з жовтня 1938 р. до 15 березня 1939 р.), а політика чехословацького уряду в краї мала непослідовний, багато в чому суперечливий характер, все ж не можна заперечити загалом позитивних тенденцій соціально-економічного й культурно-політичного розвитку Закарпаття в міжвоєнні роки. У всякому разі, доля до закарпатців на цей раз була значно «прихильнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Польщею. Чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1933 р., наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд. крон. Усе це сприяло значному пожвавленню економічного життя в Закарпатті у 20–30-ті роки. Більшість сучасних дослідників історії Закарпаття переконані, що в історії цього самобутнього, зі складною історичною долею краю міжвоєнний період — один із найважливіших і в цілому досить позитивних порівняно з минулими і що саме в складі Чехословаччини закарпатські русини-українці пройшли переломний етап у своєму соціально-економічному, національно-культурному й етнополітичному розвитку, заявили світові про своє існування, створили нарешті свою українську державу — Карпатську Україну 21.
Отже, можна стверджувати, що в міжвоєнні роки Україна та українське питання посідали важливе місце в політиці Чехословацької республіки. Ця політика, попри всі тактичні зигзаги й вимушену міжнародними обставинами еволюцію, була, в цілому, досить реалістичною та конструктивною щодо українських справ.
4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни
Активізація агресивних дій держав фашистського блоку з середині 30-х років зачіпляла насамперед інтереси Чехословаччини, до якої все відвертіше ставили вимоги німці, угорці і поляки. З початку 1938 р. питання про долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь — Закарпаття як її частини знаходилось в центрі уваги європейських дипломатів і світової громадськості. Українське Закарпаття в силу свого геополітичного положення було зв’язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Антанта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.). Саме тому чехословацький уряд непередодні національної трагедії робив усе можливе, щоб утримати цей край в складі республіки і дати відсіч зазіханням на нього не тільки Угорщини, яка вважала його «історично угорським», але й претензіям на його частину з боку Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання східних територій, де частково проживали румуни) 22.
В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття винесли і події в самому краї, куди наприкінці 30-х років перемістився центр західноукраїнського національного життя. Усе більш рішуча вимога закарпатських політичних лідерів надання автономії краю, зближення на цій платформі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також міжнародні обставини змусили празький уряд нарешті впритул зайнятись цією проблемою.
Завантажити реферат