Сторінка
2

Кооптація української шляхти

Катеринина Грамота дворянству 1785 р. була колосальним стимулом для остаточного злиття російської й української еліт. Перетворюючись на частину російського дворянства, українська нова шляхта отримувала багато з тих прерогатив, на які вона претендувала. Політичні права, гарантовані Литовським статутом,— контролю за політикою уряду через участь у сеймах,— українська шляхта, звичайно, не могла досягнути і навіть на це не сподівалася. Отже, вона з ентузіазмом сприйняла Грамоту 1785 р. Знать вже не подавала жодних петицій про визнання її окремою українською шляхтою. Натомість вона прагнула вступити в російське дворянство.

Ще до цього відбулося остаточне закріпачення селян. Указом від 3 травня 1783 р. селянам заборонялися переходи, а подушний податок розповсюджувався на всю Україну 2. Землевласник ставав відповідальним за подушний податок своїх селян, що збільшувало його владу над селянами. А оскільки вони вже не могли законно переходити до інших господарів, поміщик тепер не боявся без міри збільшувати їхні трудові повинності.

Інтеграція в російське дворянство відкрила перед українською шляхтою безпрецедентні можливості для кар’єри. Хоча дехто із шляхтичів мав величезні багатства, більшість з них володіла невеликими маєтками, що ледве животіли 3.

Економічні обставини змушували дітей шляхтичів добиватися відзначення на урядовій службі. Існування Київської академії та Чернігівської й Переяславської колегій надавало українській дрібній шляхті більші можливості діставати освіту, ніж російський, і, таким чином, більшу доступність до державних посад. Існують певні підстави вважати, що — хоча більшість нововизначеного дворянства залишалася в Гетьманщині — все більше й більше українців виїжджали в інші губернії, не бракувало і тих амбітних молодиків, які ганялися за славою і фортуною в столиці. Серед українців уже встановилася традиція змагатися за досягнення найвищих імперських посад, започаткована Феофаном Прокоповичем і Стефаном Яворським за часів Петра І, а продовжена Олексієм і Кирилом Розумовськими під час правління Єлизавети. Так само у 1770— 1780-х рр. Олександр Безбородько, Петро Завадовський, а також представники родин Кочубеїв і Трощинських займали вищі імперські посади й мали в СанктПетербурзі розкішні будинки. Вони були не лише прикладом для інших, але й забезпечували необхідні зв’язки для влаштування на службу. Більш знатні українці надавали посади для родичів, друзів і знайомих, які, в свою чергу, намагалися знайти службу для своїх власних родичів і друзів. Таким чином, вже у 1770-х рр. значна група українців в Гетьманщині осіла у Санкт-Петербурзі. Вони спілкувалися одні з одними як на службі, так і приватно і творили свій власний культурний прошарок в імперській столиці 1.

Крім постійного потоку українців з колишньої Гетьманщини, що прямував до Санкт-Петербурга, вони робили також кар’єри в сусідніх губерніях. Південна Україна, зокрема Новоросія, довгий час вважалася Ельдорадо, де можна було легко здобути собі маєток.

Хоча лише невеликий відсоток шляхтичів емігрував на Південь, деякі з них усе ж таки увійшли до адміністрації або ставали землевласниками на цій все ще цілинній території 1. Але саме зростання урядових інституцій, яке спричинили провінційні реформи, відкрило перед українською шляхтою величезні можливості. Вже 1779 р. генерал-губернатор Рум’янцев, який організував адміністрацію Курської губернії, закликав українців з Гетьманщини заповнювати нові посади 2. На зламі століття цей процес прискорився. Багато чиновників Воронезької, Курської, Орловської та Слобідської губерній походили з колишньої Гетьманщини 3. З анексією нових провінцій, особливо Правобережної України, шляхту Гетьманщини знову використовували як джерело кадрів для імперської адміністрації 4. Так само з завоюванням Грузії туди набирали шляхтичів з Лівобережної України як досвідчених адміністраторів 5.

Отже, скасування українських інституцій не означало втрату посад для української шляхти. Навпаки, провінційні реформи Катерини відкрили перед українською дрібною шляхтою безпрецедентні можливості для імперської кар’єри, передусім у новій адміністрації на теренах колишньої Гетьманщини 1, у порубіжних губерніях, на військовій ниві й у самому Санкт-Петербурзі.

Добрі стосунки української шляхти з генерал-губернатором Рум’янцевим, що постійно зміцнювалися, притупили відкриту опозицію новій імперській адміністрації. Українська шляхта майже не створювала труднощів для людини, що розв’язала їй руки у визначенні складу місцевого дворянства і яка направо й наліво роздавала найнижчий спадковий дворянський титул корнета. Більшість рум’янцевських військових чинів, а також цивільних кадрів були українцями, і за 20 років його правління між генерал-губернатором та провідними українськими аристократичними родинами встановилася справжня приязнь, навіть дружба. Рум’янцев зміцнював ці стосунки, часто виступаючи хрещеним батьком дітей знаті, тобто в ролі, що в українському суспільстві, як правило, резервувалася для кревних або дуже близьких друзів 2.

Із зростанням щирості контактів Рум’янцева з українською шляхтою його відносини з Катериною та центральною владою набули більш стриманого характеру. Від самого початку, коли його вперше призначили генерал-губернатором, Рум’янцев, який підтримував Петра III і великого князя Павла, був оточений при дворі недовірою, але його успішна служба генерал-губернатором України, його блискучі перемоги у російсько-турецькій війні 1769 — 1774 рр. та його особиста роль у підписанні дуже вигідного Кючук-Кайнарджийського миру наблизили його до імператриці та двору. Він був осипаний нагородами, дістав прізвище Задунайський та дорогі подарунки (у вигляді оздоблених самоцвітами щабель, грошей та маєтків). Фактично Рум’янцев став провідною військовою фігурою імперії 3.