Сторінка
5

Економічне вчення Д.Рікардо. Математична школа: В.Парето, Л.Вальрас. Соціально-правовий інституціоналізм Дж.Колюнса

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський економіст і со­ціаліст, що також зробив великий внесок в економічну науку. Голо­вна ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної тео­рії, «очищеної» від понять цінності й корисності.

На його думку, політична економія має вивчати механізм встано­влення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їхнього задоволення. Намагаючись теоретично обгрунтувати модель взаємозалежності всіх економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво і споживання, він широко користувався математичними методами аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. За Вальра-сом, як відомо, в результаті еквівалентного обміну кожен його учас­ник отримує максимум корисності. Удосконалюючи теорію загаль­ної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стій­кої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Рівновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з учасників обміну, не по­гіршивши становища хоча б одного з них. Рівновага настає тоді, ко­ли діаметрально протилежні сили та бажання й усі численні пере­шкоди буде збалансовано.

На відміну від Вальраса, він розглядав стан рівноваги в часі, а також допускав коливання коефіцієнтів виробничої функції залежно від розмірів випуску продукції, намагався «очистити» теорію рівно­ваги від «психології», виключивши етичні мотиви економічної по­ведінки суб'єктів господарювання.

Парето обгрунтував неправомірність визначення сукупної кори­сності як суми індивідуальних корисностей. Корисність можна ви­міряти, але не кількісно, а шляхом оцінювання ступеня пріоритет­ності для покупця. Це означає, що споживчі вартості («корисності») ранжуються за критерієм переваги, за рівнем пріоритетності. Кори­сність для окремої особи чи фірми не рівнозначна корисності для всього суспільства.

За споживацькими перевагами здійснюється й порівнювання ре­зультатів і витрат. Коли економіка досягає оптимуму, то дальше по­ліпшення будь-яких важливих показників, за Парето, можливе лише внаслідок глибоких структурних зрушень. На підставі цього він зробив важливий соціальний висновок. Для того щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити розрив у доходах, необхідно за­безпечити прискорене збільшення багатства порівняно з кількістю населення. Отже, стверджував Парето, проблема поліпшення умов життя найбідніших верств населення є насамперед проблемою ство­рення багатства.

3. Соціально-правовий інституціоналізм Дж.Колюнса

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Йо­го своєрідність полягає насамперед у тому, що прихильники інститу­ціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо. Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналі­зу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному су­спільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опо­зиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав но­вих рис, змінилося його місце, у науці ідеї інституціоналізму позна­чилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.

Джон Роджерс Ком­монс 1862—1945). Систему його поглядів викладено в таких пра­цях, як «Розподіл багатства» (1893), «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економії» (1934), «Економічна теорія колективних дій» (1950).

На формування світогляду Коммонса великий вплив справила його практична діяльність. Він здобув університетську освіту, пра­цював у кількох американських університетах, в урядових устано­вах, певний час був фактично одним із ідеологів Американської фе­дерації праці, брав участь у розробці низки законопроектів.

За його участю було підготовлено такі фундаментальні наукові праці, як «Документована історія промислового суспільства» у деся­ти томах (1911) та «Історія робітничого класу в США» (1918— 1935). Як і Веблен, Коммонс в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте якщо Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса такими є юридичні, правові нор­ми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім'я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних. У праці «Інсти­туціональна економіка» він писав, що колективні дії є єдиним спо­собом примирення суперечливих інтересів. Він дійшов висновку, що прагнення в економіці виявляються через суди. Суди він розглядає як важливий фактор економічного розвитку. В основу вирішення економічних проблем мають бути покладені рішення Верховного суду. Наголошування на приматі права зумовлювалося особливос­тями його розвитку в США, зокрема відсутністю кодифікації (відпо­відних кодексів) так званого загального права. За цих умов рішення судових органів, особливо Верховного суду, мали обов'яз­кову силу щодо всіх аналогічних справ. Отже, суди були тлумачами права.