Сторінка
6

Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина ХУП ст.)

Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами і управителями: будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, забезпечували замкову і польову варту.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридичне незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності і податки, так і ті, які встановлювалися міською владою.

Магдебурзьке право значно послаблювало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів. В українських землях магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міста від феодальної залежності. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом католикам, а православне населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

Для XV - XVI ст. характерним було значне зростання міст в українських землях. У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування серед міського населення. Міщани міст, як і раніше, поділялися на три групи: аристократію - патриціат, бюргерство і міську голоту - плебс.

Нові явища у соціально-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки - все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженням національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. — Початковій монгольській хроніці 1240 р. — і походить з тюркських мов. Означає він "одинокий", "схильний до розбою, завоювання".

Малозаселені і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих місцях, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами.

Вільні поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію - громаду. Кожен втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне становище, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. В цілому запорожці поділялися на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначився у боях, довго служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством", або "товариством". Частина козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на "старших" і "молодших" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях і в запорозьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом, промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків "сіднями", "гніздюка-ми". Узяті разом, вони складали одне військо.

Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво і узяти на державну службу частину запорозьких козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрові козаки". З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалася за його межами.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували право вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і нерегулярно, грошове жалування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавали сукно, порох, свинець.

Важливим чинником, який визначав настрій більшості реєстрових козаків, було те, що для них ніколи не зникала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. В решті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, дуже болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, але й козацька "середина" переходили на бік повсталих проти кріпацтва і іноземного гноблення.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існувало три чітко розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.