Сторінка
2

Загострення політичного протистояння в Латинській Америці у 60-70-і рр. XXст.

13 листопада 1960 р. група молодших офіцерів гватемальської армії підняла повстання на військовій базі неподалік столиці, а після його поразки перейшли до ведення партизанських дій. Вони виступали проти намірів уряду дозволити використати територію країни для підготовки антикубинської акції, за ліквідацію реакційного режиму і загальне оздоровлення внутрішньополітичної обстановки. Репресії лише призвели до виникнення нових партизанських загонів, на базі котрих на початку 1963 р. були створені Повстанські збройні сили на чолі з колишніми офіцерами Йоном Сосою і Турсіосом Лімою, політичне керівництво ними здійснювала Гватемальська партія праці.

В липні 1961 р. групою нікарагуанських патріотів під керівництвом Карлоса Фонсеки і Томаса Борхе був започаткований Сандіністський фронт національного визволення. Його головними цілями проголошувалися повалення тиранії Анастасіо Сомоси-молодшого збройним шляхом, створення уряду національної єдності, ліквідація економічної й політичної залежності країни від іноземного капіталу, передача землі селянам та індустріалізація Нікарагуа. Активізувалися бойові дії селянських загонів самооборони в Колумбії, які тривали ще з осені 1949 р., в 1962 р. партизанська війна спалахнула у містах Венесуели, час від часу робилися спроби повторити кубинський варіант у Домініканській Республіці.

Навіть там, де політична боротьба здійснювалася в конституційних рамках, як у Бразилії, відбувалися суттєві зрушення. Уряд президента Жуана Гуларта (1918-1976 рр.), голови Бразильської трабальїстської партії (португальською trabaljo - праця), що об'єднувала прихильників націонал-реформістського курсу Ж.Варгаса, обмежив вивезення з країни прибутків на вкладений іноземний капітал, запровадив державну монополію на нафту і нафтопродукти, націоналізував необроблювані землі вздовж залізниць та ін.

Швидка радикалізація внутрішньої ситуації в Л.А. вимагала негайних стабілізаційних кроків з боку СІЛА, корінної переоцінки основних форм і методів їхньої політики в регіоні. Іще рішенням сенату від 2 лютого 1959 р. з цією метою були мобілізовані науково-дослідні центри, приватні організації та окремі державно-політичні діячі під загальним патронажем заступника держсекретаря з латиноамериканських справ Нельсона Рокфеллера. Головні рекомендації зводилися до відмови США від ставки на військово-диктаторські режими, переорієнтації на ліберальні угруповання національної буржуазії та представницьку демократію.

Вони повністю відповідали запропонованій тоді ж соціал-демократичним урядом Бразилії "панамериканській операції", сутність якої полягала в тому, щоб у найближчі 20 років подвоїти доход на душу населення в країнах Л.А. Шлях до цього автори проекту з оточення президента Жуселіно Кубічека (1902-1976 рр.) вбачали у різкому збільшенні капіталовкладень США у вигляді довгострокових позик. Реформістські ідеї дістали значну підтримку з приходом до влади адміністрації президента Джона Кеннеді. Надзвичайна сесія міжамериканської економічної і соціальної ради ОАД в Пунта-дель-Есте (Уругвай) 17 серпня 1961 р. схвалила запропоновану Кеннеді програму "Союз заради прогресу" (своєрідний латиноамериканський план "Маршалла").

Вона була розрахована на 10 років і передбачала забезпечення щорічного приросту ВНП на душу населення на 3,6 %, ВВП - на 2,5 %, створення в країнах Л.А. багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації, економічної інтеграції, аграрної й податкової реформ, ліквідацію неграмотності, розгортання житлового будівництва і демократизацію суспільно-політичних інститутів. На фінансування програми передбачалося виділити 100 млрд. дол., з котрих 20 млрд. мали надати США у вигляді державних кредитів і приватних капіталовкладень, міжнародні фінансові організації, країни Західної Європи та Японія, а 80 млрд. дол. латиноамериканські країни зобов'язались мобілізувати з власних ресурсів.

Реалізація "Союзу заради прогресу" дала суттєві позитивні результати: до 1967 р. було відкрито 186 тис. шкіл і підготовлено 800 тис. учителів, зростання доходів на душу населення протягом 60-х рр. становило 1,7 %, в 15 країнах регіону здійснювалися аграрні реформи (найбільший успіх вони мали у Венесуелі та Колумбії), будувалися дороги, електростанції, системи водозабезпечення і каналізації. Але в цілому програма не вирішила основних соціально-економічних і політичних проблем: зовнішня заборгованість країн Л.А. зросла з 10 млрд. дол. у 1960 р. до 17,6 млрд. дол. у 1970 р., частка регіону на ринку США за той же час знизилась з 21 % до 13 %. Не були реалізовані й плани обмеженої ліберальної демократизації.

3. Особливості політичної боротьби в країнах регіону.

Авторам "Союзу заради прогресу" не вдалося послабити соціальну напругу в регіоні, програма викликала гостру критику як з боку крайньо правих місцевих кіл, що виступали проти реформ і вбачали в них загрозу своїм позиціям, так і з боку лівих сил, які вимагали негайного здійснення радикальних перетворень. Олігархічним кола здійснили низку правих військових переворотів: у 1963 р. - в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, наступного року - в Бразилії та Болівії, в 1966 р. - в Аргентині. Як правило, вони супроводжувалися фактичним скасуванням чинності конституції, "призупиненням" демократичних гарантій і політичних прав громадян, розпуском усіх політичних партій і забороною непокірних профспілок, арештами й стратами противників диктатури.

Ліворадикальні угруповання, користуючись фінансово-матеріальною підтримкою Куби, активізували партизанську війну, особливо широкого розмаху вона набула у Гватемалі, Бразилії, Венесуелі, Колумбії та Перу. На початку листопада 1966 р. до Болівії прибув відомий теоретик і практик партизанської боротьби Ернесто Че Гевара, щоб у рамках свого “Андського проекту” очолити Армію національного визволення і перебрати на себе координацію боротьби в континентальному масштабі. До початку 70-х рр. урядовим силам за активного сприяння США вдалося подолати першу хвилю герильї (іспанською - "партизанська війна"), але вона спричинила глибокі зрушення в суспільній свідомості.