Сторінка
3

Життя і діяльність Джузеппе Гарібальді

Напередодні від'їзду в Італію він написав своєму другу і сподвижнику Джакомо Медичі, що основна мета його приїзду на батьківщину - "не йти проти нових плинів у політиці уряду, а підтримати його у всіх гарних починаннях і діяти разом з ним у війні проти австрійців". Отже Гарібальді повертався в Італію, сподіваючись взяти активну участь у війні, що почалася, з Австрією, а зовсім не для того, щоб робити революцію і скидати існуючу там владу короля. На жаль, до його повернення розпал національно-визвольного руху вже почав спадати. Італійці терпіли поразки від австрійців. І Карл Альберт, і папа Пій IX, налякані розмахом революційного руху в Європі й у самій Італії. почали відходити від ліберальних і прогресивних ідей. Гарібальді устиг взяти участь в австро-італійській війні, організувавши загін добровольців. Він не погодився з рішенням уряду про укладення принизливого договору з Австрією і продовжив боротьбу, беручи участь в обороні виниклої Римської республіки.

Тоді ж відбувся черговий поворот у світогляді Гарібальді. Він відійшов від офіційного політичного курсу уряду, відмовився від своєї підтримки політики короля: "Я тепер буду воювати не за Карла Альберта, але за Італійську республіку, за італійську націю". У цей же час з'явилися перші протиріччя і розбіжності Гарібальді з Мадзині, одним із тріумвірів, керуючих Римською республікою. Джузеппе Мадзині дотримувався обережної, помірної політики, Гарібальді ж виступав за встановлення диктатури, думаючи, що тільки вона могла врятувати важке положення Римської республіки, допомогти розбити наступаючих французів, що прийшли захистити володіння папи. У мемуарах він писав про ці події так: "Бачачи, як відносилися до того, що було справою нації, розуміючи, що катастрофа неминуча, я зажадав установления диктатури; я вимагав права на диктатуру, як у деяких випадках мого життя вимагав, щоб мені довірили кермо корабля, коли буря несла його на рифи". 3 липня 1849 р. французи на чолі з генералом Удіно ввійшли в Рим фактично безперешкодно. Мадзині до цього таємно залишив місто, відмовивши від подальшого опору. Король Карл Альберт, відрікшись від престолу, виїхав у Португалію.

Але Гарібальді вирішив продовжити боротьбу. Після падіння Римської республіки він разом з нечисленними волонтерами і вірної Аніти зробив похід на північ, намагаючись дійти до Венеції, останнього оплоту революції. По шляху, в устя ріки По, у нього на руках умерла вагітна дружина, і він, переслідуваний, не зміг навіть її поховати. З превеликими труднощами Гарібальді пробився до П'ємонту, але був арештований і висланий із країни. Наступні п'ять років свого життя він знаходився у вигнанні, без родини і дітей, що залишилися на піклування його матері в Ніцці. Нетривалий час провів на середиземноморскому острові Маддалена, у Танжері (Марокко) і Гибралтарі, а потім перебрався в 1850 р. у Північну Америку.

Там, щоб прогодуватися, прославлений партизанський командир спочатку улаштувався простим робітником на свічкову фабрику свого друга Мэучі, поки для нього не знайшлося більш придатне заняття. І знову його покликало море, він плавав капітаном на торгових судах, мріяв про рідні береги, відвідував порти Китаю, Австралії, Новій Зеландії, Англії (там, до речі, у 1856 р. відбулося його знайомство з А.И. Герценом), поки інші патріоти Італії складали змови і продовжували активну, але часом безглузду боротьбу. У 1853 р. Мадзині подав сигнал до повстання в Мілані, спроба заколоту привела лише до чергових репресій. Невдачі не зупиняють Мадзині. Він створив революційну "Партію дії", що повинна була повести за собою маси. Гарібальді ж відкрито заявляє, що не схвалює ці приречені на провал спроби до повстання. В одному з листів до друга Дж. Кунео він пояснював свою тимчасову пасивність: "Якщо я не ризикую собою, те тільки тому, що не бачу ніякої надії на успіх". Гарібальді при усій своїй сміливості і любові до ризику, у порівнянні з Мадзині й іншими радикально налаштованими республіканцями, виявився самим помірним, самим тверезим. Краще розуміючи політичну ситуацію, не схильний ні до боягузтва, ні до розрахунку, він вирішив перечекати тимчасовий революційний спад, не відмовляючись від своїх ідей і цілей. У 1855 р. Гарібальді повернувся з вигнання на батьківщину.

Вже в 1858 р. в Італії почався новий підйом національно-визвольного руху. Як і раніше було популярним прагнення до війни проти Австрії. Кавур, що очолив з 1852 р. пьемонтський уряд, готував ґрунт для майбутньої війни за об'єднання Італії. У 1858 р. з цією метою був укладений таємний союз з Наполеоном III, імператором Франції, по якому Франція обіцяла свою підтримку Італії в обмін на Ніццу і Савойю. П'ємонтский уряд прагнув одночасно залучити на свою сторону і ліберально налаштовану інтелігенцію, і республіканців. Для цих цілей блискуче підходив Гарібальді, прославлений народний герой, що користається широкою популярністю в Італії. Кавур запросив Гарібальді до себе і запропонував йому вербувати волонтерські загони для участі в майбутніх воєнних діях. Гарібальді було доручене командування корпусом альпійських стрільців з 3 тис. чоловік. Гарибальдійцям не вистачало ні гарної зброї, ні провіанту, але вони під проводом прославленого командира виявляли чудеса хоробрості. Пізніше він скаже: "У П'ємонту на початку 1859 року мене підняли як прапор". Дійсно, п'ємонтскому уряду на чолі з Кавуром удалося підкорити Гарібальді своїй стратегії. Незважаючи на ряд здобутих перемог, 11 липня 1859 р. у Віллафранку довелося укласти перемир'я з Австрією.

У результаті цієї війни Мілан і Ломбардія стали італійськими, але про об'єднання всієї Італії говорити було ще рано. Відповідно до секретного договору, до Франції відійшли Савойя і Ніцца - рідне місто Гарібальді. Останній же подав у відставку з посади генерала п'ємонтскої армії і повернувся на невеликий острів Капреру, коло північного узбережжя Сардинії, частину якого він купив ще в 1855 р., одержавши спадщину брата Феличе і додав до неї власні невеликі засоби, і створив там невеликий маєток. Згодом весь острів став його володінням.

Але в 1860 р. почалися народні хвилювання на півдні Італії. Спочатку національний підйом охопив Сицилію, потім усе Неаполітанське королівство. Гарібальді реагував на події, що там відбуваються, у такий спосіб: "Я не радив зараз піднімати повстання, але якщо сицілианці взялися за зброю, це святий борг кожного допомогти їм у справі звільнення". Після деякого коливання він погодився очолити експедицію в Південну Італію, що згодом став відомої як похід гарибальдийскої "Тисячі" і зіграла важливу роль в об'єднанні Італії. Експедиція ця проводилася під гаслом "Італія і Віктор Еммануїл". До цього часу в П'ємонту правил Віктор Еммануїл II, що став королем у 1849 р. після зречення батька Карла Альберта. Перед відправленням Гарібальді послав йому лист, у якому рішуче став у ролі підданого, посмівшого ослухатися лише тому, що він хоче краще служити своєму государю і батьківщині. У ніч з 5 на 6 травня 1860 р. два пароплави з добровольцями, очолюваними Гарібальді, вийшли з Генуэзьської затоки і направилися до берегів Сицилії. Прем'єр-міністр Кавур уна запит англійського уряду так сформулював свою позицію у відношенні походу Гарібальді: "Уряд короля шкодує про це : воно не може йому перешкодити, але і не допомагає йому; воно не може також з ним боротися ".