Сторінка
1

Трансформація форм власності в Україні

Наростаюча кризовість у відносинах суспільства та природи, наближення глобальної екологічної катастрофи з усе більшою настійністю вимагають прийняття у глобальних масштабах відповідних управлінських рішень, які б вели до такого розв'язання конфлікту людини з оточуючим природним середовищем коли б збереглись обидві сторони суперечності. Як ми вже розглянули раніше, протиборство людини з природою і породжена ним небезпека знищення біологічних умов існування homo sapiens зовсім не є наслідком «злої волі людини». Суспільство не могло розвиватись інакше, як використовуючи природні ресурси і вносячи момент дисгармонії в механізми саморегуляції біосфери. Ці порушення функціонування механізмів підтримки основних характеристик природного середовища є наслідком самої специфіки людської діяльності - людина здатна пізнати та перетворити будь-який предмет природи, але не може одразу пізнати і перетворити всю природу. Це породжує «частковість» в освоєнні та пізнанні природного простору і закладає основу конфлікту між суспільством та природою.

Зростання обсягу знань та сукупної виробничої потужності людства породжує загрозу глобальної екологічної катастрофи і, в той же час, створює умови для її недопущення. Стрімко наростаючі можливості впливу суспільства на оточуюче природне середовище знаменують собою настання нової ери в розвитку їх взаємовідносин. Людство повинне відмовитись від утилітарно-прагматичного ставлення до природи і, перейшовши до свідомого, раціонального, опертого на фундаментальні наукові знання, управління всією глобальною соціоекосистемою, взяти на себе відповідальність за своє власне майбутнє і майбутнє природи.

У попередніх темах було показано, як здобутки сучасної науково-технічної революції та третьої технологічної революції створюють матеріальну базу для розв'язання проблеми антагонізму у взаємовідносинах суспільства та природи. Адже управління розвитком системи «суспільство-природа» не зводиться лише до проблеми раціонального використання природних ресурсів. У самому загальному сенсі це є проблема створення таких стратегій суспільного розвитку, які б забезпечу­вали не лише прогресивний технічний та соціальний розвиток суспільства, а й, у крайньому разі, не допускали подальшого погіршення якості оточуючого природного середовища.

Управління будь-якою системою може бути достатньо ефективним лише в тому разі, коли знання про властивості даної системи та доступні для використання механізми впливу в достатній мірі відображають їх властивості. Чим адекватніші ці знання, тим вищий рівень ефективності управлінського рішення. На думку С.А.Пегова та Ю.А.Ростопшина, найбільш перспективним шляхом в аналізі процесів взаємодії суспільства та природи є напрямок, що використовує як інструмент дослідження моделі об'єкта, що вивчається. Раціональні конструкції, концептуальні описання, що приводять до виникнення образу системи, досить часто малопридатні для використання в якості інструмента дослідження динамічних властивостей досліджуваного об'єкта. Саме для зняття цього обмеження і призначені моделі, що представляють собою деякі, зручні для дослідницьких процедур, формалізовані образи систем.

Як вважають історики науки, вперше систематично поняття модель почало застосовуватись у зв'язку зі створенням неевклідових геометрій, коли постала проблема представлення таких просторових систем, які було на той час важко продемонструвати натурно. Для соціальної екології використання моделей і методу моделювання має винятково важливе значення. Адже моделювання в сучасному науковому пізнанні виступає, перш за все, як процес створення моделей, що використовуються як засіб відображення складних систем, безпосереднє вивчення яких ускладнене або практично неможливе на даному етапі розвитку знань та технічних можливостей, або постановка натурного експерименту для отримання необхідних знань пов'язана зі значним ризиком.

Модель об'єкта може бути або його копією, або відображати його певні властивості, саме ті, які й цікавлять дослідника.

Модель виступає як специфічна, якісно своєрідна форма і, одночасно, як засіб наукового пізнання. Моделювання - це особливий процес, що виступає як особлива форма опосеред­ковування, коли дослідник ставить між собою і об'єктом, що його цікавить, деяку проміжну ланку - модель.

Моделі застосовуються практично в усіх галузях сучасного пізнання і це породжує надзвичайну їх різноманітність. Моделі можуть бути статистичними і динамічними, грубими і точними, безперервними і дискретними, дослідницькими і демонстраційними, навчальними, прогностичними, натурними, аналітичними, аналоговими, символічними і т.д. Усіх їх об'єднує головне призначення - замінити в процесі отримання інформації сам об'єкт.

Як підкреслює російський вчений О.С. Степановських, моделі можна поділити на дві основні групи: матеріальні (предметні, фізичні) та ідеальні (уявні, математичні, кібернетичні, графічні, імітаційні). За ступенем охоплення території вчений поділяє їх на локальні, регіональні і глобальні. Він наголошує, що найважливіша вимога до будь-якої моделі - її подібність з предметом, що моделюється, та наявність таких властивостей:

• модель - це збільшена (наприклад модель клітини) або зменшена (глобус) копія об'єкта;

• модель може сповільнити досліджувані процеси, що відзначаються високою швидкістю протікання, або прискорити повільне протікання;

• модель спрощує реальний процес, що дає можливість зосередити увагу на сутності процесу.

Основоположним принципом моделювання є принцип структурно-функціональної відповідності моделі і об'єкта. Реально існуючому об'єкту можна поставити у відповідність значну кількість моделей в залежності від того, які саме властивості чи функції досліджуваного об'єкта цікавлять дослідника. В кожному окремому випадку саме дослідник наділяє модель певними якостями, властивості та взаємодію яких в об'єкті він хоче дослідити. Для адекватності отримання нового знання велике значення має адекватність наявного.