Сторінка
1
Протягом тисячоліть існування людство робило спроби усвідомити своє місце в природі, визначити своє ставлення до неї, а також пізнати межі свого впливу на навколишній світ. З моменту перетворення біологічного виду homo sapiens у соціальну істоту - людину вона починає виділяти себе в природі, але не відділяється від неї. Первісна людина не сприймала навколишній світ як щось цілісне, а уявляла його як сукупність предметів та явищ, на які переносились душевні і навіть тілесні властивості людини. Природа розглядалась як сукупність істот, часом ворожих, іноді дружних, споріднених з людиною. В уяві первісної людини сили природи хоч і були могутніми, але ними можна було керувати, оволодівши певними магічними знаннями.
Із зростанням продуктивності праці, переходом до землеробства і скотарства людська діяльність набирала такого характеру, коли доводилось узгоджувати свої дії з природними циклами. Ускладнення господарської діяльності вимагало розвитку організації людського суспільства, накопичення і передачі наростаючих обсягів інформації про навколишнє середовище. Одночасно виникає і подвійне ставлення до природи. З одного боку, в масовій свідомості замість олюднення природи поступово починає формуватись утилітарно-прагматичне ставлення до неї як до джерела ресурсів людської діяльності, з іншого - йде процес обожнювання природних сил, керувати якими було практично не можливим, допускалося лише їх задобрювання через жертвоприношення. У міфологічному світогляді природа виступає як космос, що являє собою явище з чіткою внутрішньою організованістю, упорядкованістю і підпорядкованістю єдиному началу та законам.
В античні часи, в процесі першопочаткового накопичення наукових знань, починає складатись цілісне сприйняття свідомості античного суспільства у вигляді міфу про «золотий пік» - час, коли людство жило в гармонії з природою, а люди були вільними і щасливими. Саме забуття одвічних законів природи вважалось джерелом усіх суспільних негараздів, а вихід з такого становища - це повернення до них і побудова па їх основі ідеального, гармонійного суспільства. «Цілісне, згідно з природою влаштоване місто, має бути мудрим», - писав Платон.
Криза античного світу та його світосприйняття не обійшли і уявлення про взаємовідносини суспільства й природи. В монотеїстичних релігіях відбулось подвоєння світу на реальний, тимчасовий і потойбічний, вічний. Згідно з цими уявленнями все було створено Богом - людина для служіння Богу, а природа для служіння людині. Природне, тілесне протиставляється духовному як тимчасове і менш вартісне. Природа трактувалась як щось одномоментно створене і незмінне. Зміни в ній могли відбуватись лише з волі Бога. Якщо ж окремі люди могли керувати її силами (Іісус Навін міг зупинити Сонце, Мойсей - примусити розступитися море), то це могло бути лише як результат її реалізації через них і трактувалось як «чудо». Ті ж, кого могли запідозрити в самостійних спробах реалізації таких дій, жорстоко карались як відьми та чаклуни. Середньовічне сприйняття природи було своєрідним запереченням античного: продовжуючи лінію утилітарно-прагматичного ставлення до природи, воно відкидало ідею про неї як носія істинних законів. Таким законом став Бог.
Ідеї античної європейської філософії, «забуті» на певний час в Європі, знайшли в середні віки свій розвиток у вченнях мислителів Сходу. Аль-Фарабі, Ібн-Рушт, Ібн-Сіна продовжували пошуки взаємозв'язків людини та природи, спираючись, в першу чергу, на геніальні здогадки вчених Давньої Греції. Давньокитайський філософ Чжу-Сі (1130-1200 pp.), чиї погляди мали величезний вплив на розвиток філософії в Китаї та на Далекому Сході, особливо в Японії, вихідною тезою свого вчення про досягнення блага поклав думку про те, що «у людини і природи - одне джерело», а «природа і є розум-закон». Пізнавши цей закон, його треба застосувати для впорядкування сім'ї, управління країною, проникнення в природу.
В Європі у Середньовіччя панували погляди на взаємодію людини та природи як на дещо одномірне, раз і назавжди дане і визначене. Схоластичне світосприймання зневажало природу, вважаючи її власністю людини, призначену задовольняти лише її соціально-економічні потреби. Природоперетворюючу діяльність розглядали у цілковитій залежності від волі Бога за посередництва володаря-власника і зовсім не співвідносили з об'єктивними законами розвитку навколишнього середовища. Природа, згідно з цими уявленнями, була наслідком небесної божої благодаті і уявлялась як сукупність мертвих форм, створених Богом, які перебувають в незмінному стані аж до кіпця світу. Нежива природа, рослинний та тваринний світ, сама людина розглядались як абсолютно ізольовані речі, пов'язані лише актом божественного творіння та його волею. Середньовічна соціальна нерівність відбивалась і в ортодоксально-схоластичному ставленні до природи. В той же час уявлення про незмінність елементів природи в рамках середньовічного світосприйняття багато в чому зумовлювали відносну сталість соціальних структур. Таким чином, характер та ідеологія феодального способу виробництва та особливості соціальної організації не сприяли появі системно-наукового ставлення до природи та її взаємодії з суспільством, хоча саме в цей час було накопичено, у порівнянні з античністю, значний емпіричний матеріал.
Новий імпульс для розвитку концепція єдності суспільства та природи отримала в епоху Відродження. Вона почалась з категоричного заперечення середньовічної схоластики та посилення уваги до концептуальних підходів у вирішення цієї проблеми античної науки та філософії. Більшість математиків, фізиків, хіміків цієї епохи були одночасно і філософами. На противагу схоластикам вони звернули першочергову увагу на саму людину, матеріальний світ, намагаючись пояснити його з нього самого, трактуючи його незалежним від зовнішньої потойбічної сили. Однак це заперечення не було простим відтворенням античного світогляду. Намагаючись примирити його з ідеєю єдиного Бога-творця, вони «розчиняли» Бога в природі, заявляючи, що природа і є Бог. Людина також трактувалась як частина Бога і наділялась «правом» на втручання в природу, її пізнання та внесення в неї змін згідно з людською волею.
Відроджувані античні філософські традиції, своєрідний синтез вчень Платона, Арістотеля, Епікура та Лукреція стають своєрідною основою пантеїзму XV-XVII сторіч. Пантеїстична концепція вирішення проблеми взаємодії суспільства та природи розвивалась такими вченими, як Галіео Галілей, Джордано Бруно, Леонардо да Віпчі, Нікола Кузанський. У цей час значного розвитку набуває вивчення людського організму, властивостей рослин та мінералів. Наукові знання все більш стимулювалися швидким розвитком ремесла та торгівлі. В епоху Відродження людство повільно, але невпинно вступало в нову якість взаємовідносин з природним середовищем, освоювало практику використання його сил та ресурсів. Людство починало усвідомлювати, що природне середовище не є ворожим для людини і може бути пізнаним, а внаслідок великих географічних відкриттів воно вперше відкрило для себе масштаби планети.
Завантажити реферат