Сторінка
2

Вітчизняний і зарубіжний досвід реструктуризації

Управлінську реструктуризацію зв'язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспромож­не функціонування підприємства, зміну його організаційної струк­тури, менеджменту, технологічної, інноваційної та маркетингової політики.

Природа й міра необхідної реструктуризації залежать від ха­рактеру проблем підприємства. Іноді підприємство потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для віднов­лення економічної та технічної життєздатності. При цьому підприє­мство встановлює для себе певні стандарти (орієнтири), які е кінце­вою метою реалізації відповідного типу реформування. Такими орієнтирами можуть бути рівень фінансового лівериджу (співвідно­шення позикових і власних коштів), розмір робочого капіталу підприємства, а також коефіцієнт покриття боргів.

Для досягнення встановлених значень можуть використовува­тися такі заходи: реструктуризація (переоформлення) боргів, до­даткова емісія цінних паперів, переоцінка активів, зниження дебі­торської заборгованості тощо. Коли проблеми підприємства є більш суттєвими, тоді підприємство потребує «усебічної» реструктури­зації. Очевидно, що цей тип реформування включає й фінансову реструктуризацію.

«Усебічна» реструктуризація охоплює розробку нової організа­ційної структури, відповідної продуктової, трудової, технічної та технологічної політики, зміни в менеджменті, організації тощо. Реструктурування підприємства в такий спосіб триває здебільшого до трьох років.

У процесі обґрунтовування видів, форм та ступеня реструкту­ризації необхідно насамперед глибоко проаналізувати техніко-економічну й фінансову ситуацію. Перше питання, на яке необхід­но знайти відповідь, — це визначити (встановити) вид продукції, що його вироблятиме підприємство після реструктуризації для відновлення свого потенціалу та нормального функціонування. Цьо­му передує аналіз усіх напрямів діяльності підприємства за кри­терієм конкурентоспроможності продукції (ціна, якість), ринкової частки, структури витрат і прибутковості. Передовсім аналізують такі альтернативи:

• якщо прибутковість виробництва певної продукції не можна відновити з причин її низької якості, застарілої технології, високої собівартості, низького рівня використання виробничої потужності, яка унеможливлює економію на масштабах тощо, то виробництво треба припинити;

• для ресурсів, які вивільняються (виробничі потужності, «ноу-хау», управлінський і трудовий потенціал), визначаються нові пер­спективні види продукції, виробництво котрих забезпечить необ­хідну рентабельність вкладеного капіталу з урахуванням вартості реструктуризації;

• якщо виробництво не може бути відновлене навіть із реструктуризованими технічними умовами і перепрофільованим персона­лом, тоді підприємство підлягає закриттю, неекономічне й заста­ріле обладнання та наявні активи треба продати, а виробничі площі здати в оренду.

Будь-яку стратегію реструктуризації треба підсилювати захода­ми за трьома основними напрямками:

• зменшення витрат і підвищення ефективності виробництва та продуктивності праці, зниження енергоємності виробництва, по­силення контролю за якістю продукції;

• модернізація або заміна обладнання; здебільшого модерніза­ція є вигіднішою і за критерієм витрат і з погляду стратегії розвит­ку підприємства;

• запровадження нової технології, доцільність якої має бути ре­тельно обгрунтована.

2. Спроба сталої реструктуризації економіки

(досвід Угорщини)

В Угорщині перші та дуже важливі кроки були зроблені ще в 1992 році. Міжнародна робоча група, очолювана паном Збігнєвом Бочняжем з Університету Міннесота (США), підготувала проект під назвою “Довкілля та розвиток в Угорщині”. Основною метою цього проекту було допомогти Угорщині просуватися якомога швидше шляхом сталого розвитку. Така мета пояснювалася суспільною, економічною та екологічною кризою в Угорщині.

Були визначені такі чотири критерії сталого розвитку під час перехідного періоду:

· Стале використання природних ресурсів

· Реабілітація та підтримання цілісності екологічного процесу та екосистем

· Захист генетичної розмаїтості та збереження природи в цілому, а також

· Захист і підвищення рівня здоров’я, безпеки та добробуту людини

Згідно з цим проектом, у сфері економіки необхідно здійснити такі чотири кроки:

· За умов застосування системи ринкових цін, на одиницю продукції повинно використовуватися якомога менше енергії

· Природні ресурси, потрібні для виробництва сировини й товарів, видобуваються й використовуються якомога ефективніше

· Токсичні за сутністю або небезпечні компоненти повинні вилучатися, зводитися до мінімуму та/або замінюватися на менш шкідливі матеріали

· Кінцеві продукти повинні бути (поки що - по можливості) придатні до повторного використання, утилізації, пререробки, або до відновлення ресурсу в екологічно нешкідливий спосіб.

Автори проекту також підкреслюють необхідність участі широких кіл громадськості та розроблення нового національного обліку і нових показників для виміру досягнень.

Розробка програми сталого розвитку для Угорщини супроводжувалася важливими зрушеннями у сфері інституційного та організаційного розвитку. На початку 90-х виникло багато громадських та недержавних організацій з питань довкілля. У 1993 році було засновано Центр екологічних студій – недержавний учбово-дослідницький інститут, який повинен був стати каталізатором перебудови Угорщини на засадах сталого екологічного розвитку. У тому ж році постановою уряду була заснована Комісія з питань сталого розвитку, головним чином як консультаційний орган. Комісію очолив міністр у справах довкілля, і в її роботі взяли участь представники кількох міністерств, наукових закладів та неурядових організацій. Перші шість років комісія працювала дуже інтенсивно. На порядку денному її засідань розглядалося багато ключових питань охорони довкілля, і комісія видала багато публікацій. Комісія з питань сталого розвитку відіграла дуже важливу роль у формуванні реальних знань про екологічно сталий розвиток. Щодо проблем, можна відзначити, що