Сторінка
4

Дипломатика як спеціальна історична дисципліна

Знак “комма” (comma – кома), являв собою зображення подібне на кому, але значних розмірів, супроводжувалася крапочками. “Кома” вживався як знак, що надавав документу урочистість. Вона ставилася в папський привілеях середини ХІ – початку ХІІ ст. Справа від заключного слова словосполучення “Bene valete” (побажання благополуччя).

Особливим посвідчу вальним зображенням було написане великими буквами кіноварію слово “Legimus” (буквально означало “ми прочитали”, “ми прослухали”). Його писали з обох боків хреста з найбільш урочистих західнокаролінгських документах, вони скріплювалися металічною булою, запозичуючи практику візантійської канцелярії.

В основі вивчення зовнішньої (внутрішньої) форми актів з другої половини ХІХ ст. покладено формуляний аналіз (розробили австрійські вчені Т. Зіккель та Ю. Фіккер). Формуляром називають комплекс клаузум (статей) документів. В це поняття входять схеми чотирьох типів: 1) умовний формуляр – найбільш загальна схема побудови документів вцілому; 2) загальний абстрактний – загальна схема побудови документів ревного різновиду; 3) конкретний – схема побудови невеликих груп документів в середині різновиду; 4) індивідуальний формуляр – схема побудови окремо взятого документа.

Умовний формуляр розділяють на три частини, кожна з яких в свою чергу складається із декількох компонентів.

І. Початковий протокол (протокол): 1. Інвокація, тобто звернення до імені Божого, яке інколи заміняли особливим знаком хреста – “хризмоном”. 2. Інтитуляція – зазначення імені і звання видавця документа. 3. Інскрипція – зазначення конкретної особи, групи осіб, закладів, яким призначається документ.

ІІ. Основна частина (текст). 5. Аранга (перамбула). 6. Промульгація – офіційне оголошення. 7. Наррація – викладення суті справи. 8. Диспозиція – розпорядження по суті справи. 9. Санкція – заборона порушення розпорядження під загрозою покарання. 10. Корроборація – засвідчення документа підписом та печаткою.

ІІІ. Кінцевий протокол (єсхатокол): 11. Датум – зазначення місця і часу видачі документа. 12. Аперкація (заключення).

До кінцевого протоколу відноситься субскрипціоніс (підпис особи від імені якої видавався документ, інколи – глави канцелярів), а також сігіла (печатка). В урочистих документах підпис видавця супроводжувався монограмою, т.б. об’єднання всіх букв імені в одному малюнку.

Наведена схема дає тільки загальну уяву про формуляр документів, оскільки кожен із їх різновидів має свої особливості, досить помітні при співставленні документів різних земель, країн, часів. Для визначення формуляру документа його текст розділяють на частини і компоненти, а потім на статті (клаузуме), т.б. закінчені думки, які граматично складають прості або складні речення, далі – на більш дрібні підрозділи (речення, звороти, елементи, характеристики). Серед елементів і характеристик розрізняють реалії (імена, географічні назви), формули (встановлені штампи, що переходять з одного документа і інший), описання (індивідуальні виступи (вислови)). Визначивши індивідуальні формуляри документів, можна на їх основі побудувати конкретний, а в подальшому – умовний формуляр, тобто формуляр особливих груп або різновидів документальних джерел.

2. Методика аналізу берестяних грамот як історичних джерел уже цілком склалося: на попередньому етапі проводиться розбивка тексту на слова з метою правильного прочитання та трактування, розставлялися розділові знаки, термінологічний аналіз і заповнення пропусків у тексті. Цим аспектам не завжди приділялося належна увага, що привело до багато чисельних невірних інтерпретаціях.

Проте для того, щоб текст можна було прочитати бересту вимочували в кип’ятку, поступово відновлюючи еластичність і змиваючи багатовікову пилюку; висушували рушником, клали між скло, а потім читали текст.

Власне джерелознавчі принципи вивчення грамот вперше були сформовані Л. Черепніним. Серед них поступом про відображення грамотами норм суспільних відносин, зафіксованих в синхронних до них документах і актових матеріалах: Руські правді, Псковській і Новгородські судові грамоті, міжнародних угодах та ін. документах. Крім того, інформативна цінність грамоти може бути визначена тільки в тому археологічному контексті, в якому вона вміщена, що показано в роботах В. Яніна. При дослідженні соціальних відносин найбільш серйозні результати досягають в тому випадку, якщо застосовується як широке коло “неберестяних” джерел, так і весь доступний об’єм грамот.

Одним із найпоширеніших тверджень, яке виходить із величезної кількості грамот, значна кількість письменних серед жителів Новгороду. Але як довести, що листи знайдені під землею, написані власноручно їх авторами? Чи написали їх самі адресати? Адже цілком реальним могло бути, що написали і читали небагато чисельні письменні люди, писарі, які заробляли письменністю на кусок хліба.

Справді, рад листів могли бути написані не власноручно. Наприклад грамоти одного і того ж феодала написані різними почерками. Це були ключники, що писали не від свого імені. Однак в більшості випадків в листах, що написані одною особою, то, почерк співпадає.

Проте ці спостереження не можуть бути вирішальними. Адже більшість авторів відома лише за одним листом. І тут вже не вгадаєш чи автор сам витискав букви на бересті чи поряд з ним сидів писар. Вирішальні докази в цьому плані дала не береста, а знахідки тісно з нею пов’язані – кістяні, залізні, бронзові, дерев’яні стержні якими писали берестяні грамоти. Величезна кількість таких знахідок дозволяє стверджувати, що серед новгородців було багато писемних людей.

Ще одне підтвердження цьому – фігура новгородця, до пояса якого було прикріплено стержень, щоб писати на бересті, встановлена у результаті археологічних розкопок. Її зображення на стінах новгородських храмів історики спостерігали раніше, проте не надали значення важливій для нас деталі. Крім того, про писемність новгородців свідчить те, що стіни новгородських храмів зберігають численні давні написи.

Є свідчення з різних джерел, що навчання грамоті дітей проходило на належному рівні. З одного боку літопис 1030 р. повідомляє, що князь Ярослав Мудрий в Новгороді зібрав “від старост і попових дітей 300 учити книгам”. З іншого боку, про це свідчить берестяні грамоти. Зокрема, грамоти 201-208, де показано, що хлопчика Онорима навчали писати протягом тривалого часу. Проте з листів Онорима, можна зробити висновок, що написи на бересті були не першим, а другим етапом навчання. Для початкового навчання письма використовували воскові таблички. Учні мали спеціальні лопаточки, якими виправляли помилки. Азбука розміщена на поверхні однієї з воскових дощечок, служила зразком. На неї учень дивився і писав букви. Після того, як він навчився виводити букви на м’якому воску, потрібно було навчитися техніці письма на менш зручній і податливій березовій корі. Серед написів Онорима на бересті можна знайти таку фразу: “Невеша писа, недума каза, а хто се писа”, що нагадує сучасний школярський жарт “Хто писав не знаю, а я дурень читаю”.