Сторінка
1

Естетика і філософія

Проблема місця, ролі й специфіки естетики у структурі міжпредметних зв'язків має давню і складну історію. У попередніх розділах підкреслювалася роль філософії як науки, що об'єднувала всі інші сфери людського знання. Естетика також була включена до предме­та філософії, її основні ідеї розвивалися в межах загальнофілософського знання.

Філософія (від грсц. sophia — любов до мудрості) — форма суспільної свідомості, спрямована на вироблення світогляду, системи ідей, поглядів на світ і на місце о ньому людини.

Аналізуючи, наприклад, давньогрецьку філософію, ми звертаємо увагу на причетність людини цього періоду до своєрідної психологи єднання з Космосом (від грец. cosmos — порядок, прикраса, Всесвіт, світовий порядок). Наслідком цього було безсвідоме перенесення відчуття пре­красного в природі, в оточуючому людину середовищі, в мистецтві на саму людину. Вважалося, що так само, як прекрасні земля, небо, вогонь, вода, так прекрасна і людина Досліджуючи проблеми космологізованості первісної свідомості, вчені дійшли висновку, що треба пов'язувати космологізованість свідомості з проблемами культури того часу при­четність до Космосу досягалася через культурну діяльність Проте і Космос вимагав водночас, так би мовити, культурної діяльності Саме людина — через ритуальні дії — допомагала впорядкуванню Космосу Прикладом цього може бути фольклорно-етнографічна спадщина ба­гатьох народів світу. У слов'ян Східної Європи в народній культурі присутні кругові танці, віками зберігається традиція випікання великих круглих млинців — усе це є свідченням поваги до Сонця, до його постійного руху. У багатьох народів світу культ Сонця складався пе­редусім як вияв селянського світобачення, а пізніше цей культ набув рис державності, використовувався на офіційному рівні. Культ Сонця чітко простежується у міфології Скандинавських країн, а у міфології країн Сходу є навіть поняття «сонячна династія» — символ царського роду. «Сонячна династія» завжди протистоїть «місячній династії», яка символізує байдужість, поступове згасання життя.

Космос, Сонце асоціюються у більшості народів з героїзмом, є закликом до подвигу, герої мріють піднятися до Сонця, «напитися» його силою.

Через фольклорно-етнографічне світосприймання відбувався поступовий процес становлення первісного колективу, залучення людей до активного спілкування. З часом збереглися деякі мистецькі жанри, породжені міфопоетичною добою. Відомо, що давньогрецька міфологія є підґрунтям створення античного мистецтва, а фольклорні скарби кож­ного народу — становлення мистецтва як професійного явища

Слід наголосити, що зв'язок естетики з філософією виявлявся не лише у тих теоретиків-естетиків, які йшли до естетичної проблемати­ки, відштовхуючись від власних філософських концепцій (Платон, Арістотель, Кант, Гегель та ін.), а й у тих, хто розробляв естетику в межах мистецтвознавчої орієнтації (Леонардо да Вінчі, Н. Буало, Г. Е. Лессінг та ін.).

Методологія естетичних досліджень безпосередньо пов'язана із вирішенням основного питання філо­софії — відношення мислення до буття, обумовле­на специфікою діалектичного чи метафізичного підходів. Саме своєрідність методологічних основ визначає своєрідність естетичних концепцій.

Проблема взаємодії естетики і філософії досить активно ана­лізується впродовж XX ст. Хоча виокремлення естетики з меж філосо­фії почалося ще з часів О. Баумгартена, проте остаточного розриву з філософією не відбулося ще й досі. Дискусійним залишається і питання про доцільність повного відокремлення естетики від філософії.

Які ж аргументи використовуються для обгрунтування необхідності розриву теоретичних зв'язків між естетикою та філософією? Звернімося до сучасної французької естетики, зокрема де позиції досить впли­вового теоретика М. Дюфренна.

ДЮФРЕНН МІКЕЛЬ (нар. 1910) — французький есте­тик, директор журналу «Ревю д’естетик», автор праць «Феноменоло­гія естетичного досвіду» (1953), «Поетичне» (1963), «Інтеріори­зація а'пріорі. Пошуки першоджерел» та ін. Він переконаний, що і в історії науки, і в умовах XX ст. невиправдано перебільшене значення філософії для розвитку естетики. М. Дюфренн намагається обгрун­тувати можливості активного взаємозв’язку естетики з соціологією, психологією, мистецтвознавством.

Основним об’єктом критики Дюфренна стає логос — носій інте­лекту, сила, яка принижує чуттєве, «природне» в людині. Саме «логоцентризм» перебільшує значення пізнання дійсності і недооцінює її переживання. Своєрідним «носієм» переживання є мистецтво, яке, в свою чергу, Дюфренн розглядає як серцевину естетики. Проголошуючи мис­тецтво найвищим типом пізнання, він вбачає у ньому практично єдиний засіб гальмування дегуманізації людини в умовах сучасного суспільства. Поширення естетичного досвіду, вважає Дюфренн, здатне повернути людину в природний стан, а це стан естетичний чи поетичний. У такому поверненні полягає «прометеївська» роль мистецтва.

Отже, розвиток естетичних ідей відбувався у межах філософії і відбивав, по суті, ті суперечності, які були властиві історії філософії. Через боротьбу різних філософських течій, напрямів, шкіл проходив процес формування предмета естетики, її основних понять і категорій.

Естетика і етика

Етика (від грец. ethica — звичай, характер) — наука, яка вивчає мораль, моральність. Як ви­значення специфічної сфери дослідження, термін «етика» вперше використав Арістотель.

Специфіку взаємодії етики й естетики, з наголосом па проблемі творчості, вивчав і німецький філософ ЙОГАНН ФІХТЕ (1762— 1814). Він був прихильником ідеї тотожності естетики і теорії мис­тецтва, а специфіку мистецтва виявляв через порівняльний аналіз: «мис­тецтво — наука», «мистецтво — мораль». Саме мистецтво, на думку філософа, сприяє становленню цілісної людини. Й. Фіхте вклю­чає етику до структури філософського знання і поєднує моральність з творчою активністю людини. Це був принци­пово новий аспект аналізу співвідношення «філософія — етика — творчість» особливо якщо враховувати, що Фіхте намагався до­повнити ідею І. Канта про «чуттєву» і «моральну» людину положен­ням про можливість через виховання піднести чуттєві потяги до рівня обов'язку.