Сторінка
5
Кант визначає держава в широкому змісті як об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам. У кожній державі існують три влади, тобто об'єднана воля в трьох особах: верховна влада в особі законодавця, виконавча влада в особі правителя ( що править відповідно до закону) і судова влада в особі судді (присуждаючого кожному своє відповідно до закону). Законодавча влада може належати тільки об'єднаній волі народу. Тому що всяке право повинне виходити від неї, вона неодмінно повинна бути не в змозі надійти з ким-небудь не по праву.
У своєму навчанні про державу Кант розвивала ідеї Ж.Ж. Руссо, зокрема ідею народного суверенітету. Джерелом суверенітету він вважав не народ, а монарха, заперечуючи право судити главу держави, що “не може надходити не по праву”. Дотримуючись теорій Вольтера (прихильника освіченого абсолютизму). Кант визнавав право на вільне висловлення своєї думки, обмежуючи його, однак, необхідністю цивільної і політичної покори владі, без чого немислимо саме існування держави: “Міркуйте скількох завгодно і про що завгодно, але коріться”.
Підходячи до державного устрою історично, Кант вважав, що воно не може залишатися незмінним: ті або інші форми правління існують доти, поки вони необхідні. Республіка — це єдиний правовий державний лад, якого відрізняється міцністю: тут закон не залежить ні від якої окремої особи. Щира республіка, по Канті, є система, керована уповноваженими депутатами, обраними народом.
В поглядах на відносини між державами Кант виступав проти неправового стану цих відносин, проти панування на міжнародній арені права сильного. Вихід з такого стану він бачив у створенні рівноправного союзу народів, за який — робити допомога державам при нападі ззовні. Існування такого союзу — застава життєздатності людства в цілому.
Невід'ємною частиною усієї філософської системи Канта є ідея вічного світу. Хоча цю ідею сам він вважав нереалізованої, однак думав, що союз держав може наблизити людство до здійснення такого ідеалу. Погляди Канта на проблеми війни і світу пронизані ідеями гуманізму. Він різко негативно відносився не тільки до самої війни, але і до постійної підготовки до неї: тягар озброєнь часто робить світ більш важким, чим сама війна. Спроба європейських держав досягти рівноваги в області озброєнь Кант назвав найчистішою химерою, “подібно будинку Свіфта, що був побудований з таким строгим дотриманням усіх законів рівноваги, що негайно звалився, як тільки на нього сіл горобець”.
Наука про право, писав він, є частина філософії. Вона повинна тому розвити ідею, що представляє собою розум самого предмета.
Цікаво, що Кант звертає свій погляд на Схід,. убік гігантської Російської імперії, де народ позбавлений елементарних прав (кріпосне право), і задається питанням: “Не має бути чи нам ще одна революція, що здійснить слов'янське плем'я?” Що це? Пророцтво генія!?
Про кінець усього сущого. Коли Кантові було 70 років (цей вік він вважав своїм творчим розквітом), він написав статтю в “Берлінському щомісячнику” (червень 794 т.), помітивши, що читати її “смутно і смішно”. У той час, можливо, це було “і смішно”, а от нині — це “не смішно”, а смутно і повинно бути попередженням для всього людства. Ця стаття — зразок іронічної і меланхолійної філософської публіцистики, що має в наш час особливу актуальність і глибокий моральний зміст. Ідея кінця всього сущого породжена в міркуваннях не про фізичний, а про моральну сторону справи. У статті говориться про кінцеву мету людського буття, або, скоріше, про долю всього людства. Якщо ця мета виявляється недосяжної, то в очах простих людей “створене буття втрачає зміст, як спектакль без розв'язки і задуму”. По іронічному, але прозорливій думці Канта, кінець усього сущого може бути троякого роду: 1) природним, відповідним моральним цілям божественної мудрості; 2) надприродний — під впливом причин, нашому розумінню недоступних; 3) протиприродний, котрий “ми викличемо самі внаслідок неправильного розуміння кінцевої мети”.
На закінчення необхідно підкреслити, що Кант уплинув на розуми всього мислячого людства: багато філософських напрямків, школи і навчання так чи інакше сходять до нього. Його ідеї, піддаючи постійному осмисленню і переробці, продовжують своє плідне життя. Геній цього мислителя, виражений у його утворах, — це такий храм духу, повз якого не проходив і не може пройти жоден з тих, кому дорога широка мудрість. И.В. Ґете уловив у кантовських антиноміях “шахрайську іронію”, з яким Кант те переконує читача в чому-небудь, то призиває взяти під сумнів свої ж положення. Ґете говорив і так: коли прочитаєш сторінку Канта, почуваєш, що ввійшов у світлу кімнату.
5. Філософія Фейєрбаха.
Людвіг Фейєрбах (1804—1872) — німецький філософ, творець одного з варіантів антропологічного матеріалізму. У молодості — учень і жагучий шанувальник ідей Г. Гегеля, згодом— його непримиренний критик, особливо поглядів Гегеля релігію. Будучи матеріалістом, він відстоював принцип сходження від матеріального до ідеального, тобто він розглядав ідеальне як щось похідне, від визначеного рівня організації матеріального. Парадокс, однак, полягає в тім, що Фейєрбах, будучи матеріалістом, не вважав себе матеріалістом.
Завантажити реферат