Сторінка
3
Філософські погляди Канта істотно мінялися в міру його духовного розвитку. Якщо до початку 80х рр. XVIII в. його цікавили головним чином природничонаукові питання, то потім його дух занурюється в так називаної метафізичної, загальнофілософські, проблеми буття, пізнання, людини, моральності, держави і права, естетики, тобто всієї системи філософії.
Людина, етика і право -від альфа й омега усього філософського навчання великого мислителя.
Про буття і пізнання. Кант вважав, що рішенню таких питань філософії, як проблеми буття людини, душі, моралі і релігій, повинне передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання. Вони те і додають знанню характер необхідності загальності. Але вони ж суть і не перехідні границі достовірного знання. Відкидаючи догматично прийом пізнання, Кант вважав, що замість нього потрібно взяти за основу інший — метод критичного філософствування, що складає в дослідженні прийомів самого розуму, у розчленовуванні загальної людської здатності знання й у дослідженні того, як далеко можуть простиратися його границі. Кант розрізняв сприймані людиною явища речей і речі, як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду: світ пізнається нами тільки у своїх виявлених формах. У результаті впливу “речей собі” на органи почуттів виникає хаос відчуттів. Ми приводь” цей хаос у єдність і порядок силами нашого розуму. Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є зв'язок, внесений розумом у світ явищ, тобто наш розум пропонує закони природі. Але світові явищ, відповідає незалежна від людського із сутність речей “речі в собі”: абсолютне пізнання їхній неможливе. Вони для нас тільки ноумени, тобто зрозуміла, дана в досвіді сутність. Кант не розділяв безмежної віри в сили людського розуму, називаючи цю віру догматизмом, принципової обмеженості людського пізнання він бачив визначений моральний зміст: якби людина була наділена абсолютним знанням, то для нього не було б ні ризику, ні боротьби при виконанні морального боргу.
Кант був переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі раніше сприйнять. Простір і час ідеальні, а не реальні, тобто не особлива, самостійна реальність. Почуттєві враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття, а вони, по Канті, суть “чисто логічні” форми, що характеризують тільки рої мислення”, а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі. У своєму навчанні про пізнання Кант велике місце відводив діалектиці: протиріччя розглядається їм як необхідний момент пізнання. Але діалектика для Канта лише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що відбиває протиріччя не самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності. Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їхня логічна форма, предметом діалектики стають самі ці форми.
У логічному аспекті теорії пізнання Кант ввів ідею і термін “синтетична сила судження”, що дозволяє нам здійснити синтез розуму і даних почуттєвого сприйняття, досвіду.
Кант ввів уяву в теорію пізнання, назвавши це коперніканським переворотом у філософії. Наші знання — не мертвий зліпок речей і їхніх зв'язків. Це духовна конструкція, зведена уявою з матеріалу почуттєвих сприйнять і каркаса апріорних логічних категорій. Допомога уяви людина використовує в кожній ланці своїх міркувань. До своєї характеристики людини Кант додає: ця істота, наділення продуктивною здатністю уяви. Але будучи великим конструктором, уява не всемогутня. Логічний каркас категорій, по Канті, апріорний. Трансцендентальна філософія це, по Канті, не теорія “уроджених ідей”, оскільки в такому випадку вони були б позбавлені пізнавальної сили. Людина, що приступає до пізнання, уже має сформованими до нього пізнавальними формами. Кант розрізняє апріорній і апостеріорне (на основі досвіду) походженні понять і категорій. Обоє ці джерела дозволяють уяві і мисленню здійснювати збагнення сущого.
У своїй теорії пізнання Кант часто розглядає і власне антропологічні проблеми. Він виділяє в пізнанні такий феномен духу, як трансцендентальна апперцепція, тобто єдність свідомості, що складає умову можливості всякого пізнання. Ця єдність є не результат досвіду, а умова його можливості форма пізнання, що корениться в самій пізнавальній здатності. Кант відрізняв трансцендентальну апперцепцію від єдностей характеризуючого емпіричне Я и складного комплексу станів, що складається у віднесенні, свідомості до нашому Я як його центрові, що необхідно для об'єднання всього різноманіття, даного в досвіді й утворюючому змісті всіх переживань Я. Це геніальна ідея великого мислителя:
Канта справедливо критикують за те, що він відмовляється визнати адекватність нашого знання речам. Відповідно до Канта, ми знаємо тільки явища — мир речей, самих по собі, нам недоступний. При спробі осягнути сутність речей наш розум впадає в протиріччя. Варто сказати: у міркуваннях Канта є частка правди, тому що пізнання і справді невичерпне. Це нескінченний процес усе більш і більш глибокого проникнення в об'єктивну реальність, а вона нескінченна. Але це не дає підстави відриватися світ явищ від світу “речей у собі”. Між ними немає непрохідної прірви. Нехай навіть, по Канті форми і створюються цілком творчістю духу, усе-таки важко допустити, щоб предмети, до яких постійно застосовуються ці форми, не офарблювали них у свій власний колір. Адже тією чи іншою мірою сутність “речі в собі” так чи інакше висвічується в явищі, При цьому ми не повинні забувати, що наші знання, при всій їхній глибині, все-таки в цілому відносні. Скрупульозно розробляючи свою концепцію про “речі в собі”, Кант мав на увазі, що в житті виду, у нашому відношенні до світу і людини є такі глибини, такі сфери, де наука неспроможна. Прикладом цього є, зокрема, поведінкові акти людини, його вчинки, що відповідають принципові детермінації, причинної залежності. Але, по Канті людина живе в двох світах. З одного боку, він частина світу, де усе детерміновано, де характер людини визначає схильності, пристрасті й умови, у яких він діє. Але з іншої, крім цієї емпіричної реальності в людини є ще надточуттєвий світ “речей у собі”, де неспроможні привхідні, випадкові, незбагненні й імпульси, що ні непередбачаються, у самої людини, ні збіг обставин, що ні диктує волю моральний борг. Звідси Кант робить висновок: воля і є і її немає. Це вірно. Таке протиріччя Кант іменує антиномією волі. Він говорить і про інші антиномії, наприклад про антиномії кінцевого і нескінченного. У результаті він дійде висновку: Бог — “абсолютно необхідна сутність”. Щиро вірити в Бога — значить бути добрим, значить бути взагалі істинно моральним.
Завантажити реферат