Сторінка
4

Емпiричнi факти та теоретичнi узагальнення

Спенсер ставить конкретне питання: "Чи маємо ми гарантiю, бiльш надiйну, нiж гарантiя свiдомої iндукцiї на основi досвiду?"[4. -с.32]. Вiдповiдаючи на нього, вiн обгрунтовує, що "самоспостере­­­ження" (опис дiй нашої свiдомостi) дозволяє довести на досвiдi психологiчну неспроможнiсть уявити собi зникнення матерiї, якщо досвiд нас у цьому переконав. Аналiз вказує, що поняття про вiчнiсть матерiї безпосередньо дане свiдомостi. Тобто, тут вiн спирається на загальновiдоме визначення поняття "буття" Пар­­­менiдом. Уявивши собi, що простiр займає лише один предмет, ми не здатнi уявити його перетворення в нiщо, бо "нiщо" теж потрiбно уя­­­вити певним чином.

У свою чергу, на вiдмiну вiд позицiї Парменiда вiн вважає, що неможливiсть змiстовно уявити "нiщо" засвiдчує про те, що наше мислення своєю основою кладе саме чуттєвий досвiд, адже "абсолютне зникнення" принципово знаходиться за межами навiть можливого досвiду чуттєвого сприйняття.

Специфiчною особливiстю позитивiзму Спенсера є широке викорис­­­тання загальних суджень, якi у розгорнутому виглядi знайшли своє мiсце у його вченнi про "загальну еволюцiю". "Iнтеграцiя матерiї супроводжується розсiюванням руху, що перетворює матерiю iз невиз­­­наченої, незв'язаної однорiдної субстанцiї у визначену рiзновидну, що здiйснює перетворення руху"[4. -с.211]. Ця формула еволюцiйного процесу конкретизовна в загальних законах еволюцiї - несталостi однорiдностi наслiдкiв; групування; урiвноваженностi. Напрямок еволюцiонування - урiвноваженнiсть. Однак, остаточна рiвновага рухiв є протилежнiстю руху, тому вона знову приводить до розсiювання рухiв.

Своє вчення про загальну еволюцiю Спенсер означує як результат опису фактiв, а не метафiзичного конструювання системи свiту. Так, факти засвiдчують, що еволюцiя вiдбувалась i вiдбувається, а твердження, що вона буде вiдбуватися - не наукове, а метафiзичне. За допомогою таких мiркувань Спенсером була виявлена фундаменталь­­­на теза iндуктивiзму: при дослiдженнi конкретних питань неможливо створити методологiю прогнозуючого характеру. Тому проблеми прог­­­нозування вирiшуються за допомогою загальних питань.

У 1871 роцi у Кембрiджi (Массачусетс) групою осiб з "спорiдне­­­ними" думками був створений "Метафiзичний клуб", який вважав за необхiдне проводити пропаганду принципiв послiдовного iндуктивiзму. Прiоритет у формулюваннi вiдповiдi на визначене першими пози­­­тивiстами питання про зв'язок понять з активнiстю нашого розуму та емпiричним досвiдом, належить Чарльзу Сандерсу Пiрсу (1839-1914). Фактично з його статтi "Як зробити нашi iдеї ясними" (1878), яка вважається класичною постановкою проблем прагматизму, i почалась ця фiлософська течiя.

У своїй логiцi Пiрс розвивав iдеї iндуктивiзму Мiлля, Буля, Джевонса i де Моргана. Вiдповiдно до цього вiн розглядав логiку як науку про емпiрично данi зв'язки знакiв (символiв), науку суто формальну i незалежну вiд психологiї. Вiн вважав, якщо ми хочемо мати наукову "метафiзику", то вона має грунтуватись на логiцi, ад­­­же її закони - це закони i буття, i думки. Його принципи iлюстру­­­ються такими сентенцiями: "мої принципи абсолютно виключають вико­­­ристання мною психологiї у логiцi"; водночас: "формальна логiка не повинна бути занадто формальною; вона має представляти факти пси­­­хологiї, iнакше їй загрожує небезпека виродження в математичну розвану", i, врештi, "метафiзика полягає в наслiдках абсолютного прийняття логiчних принципiв не лише як регулятивно значущих, але i як iстин буття"[Цит. за: 5. -с.44].

Саме слово "прагматизм" традицiйно виводиться вiд давньогрець­­­кого "прагма" - дiя. А прагматизм розумiється як "фiлософiя дiї", що цiлеспрямовано протиставлено настановi на "чисту" теорiю. Праг­­­матизм зводить знання до "прагматичної вiри" або "вiрування", яка є безпосереднє знаряддя емпiричної дiї. Цiй проблемi присвячена стаття Пiрса "Закрiплення вiрування" (1877).

Сумнiв i вiра, вважає Пiрс, - це такi стани свiдомостi, що вiдрiзняються один вiд одного специфiчним почуттям - невпевненiстю в першому випадку, впевненiстю - в другому. На основi вiри люди впевнено дiють, а сумнiв не може стало визначати нашу поведiнку. У свiдомостi людини постiйно вiдбувається боротьба за досягнення та закрiпленнi вiрування: " . з сумнiву починається ця боротьба, з припиненням його вона завершується". Цю "боротьбу" Пiрс називає "дослiдженням".

Пiрс посилює суб'єктивiзм вiри, наголошуючи на її неспiвмiрностi з поняттям "iстинностi": "ми можемо уявити, що шу­­­каємо не просто переконання, але переконання iстинного. Але пiддайте цей вимисел випробуванню, i вiн виявиться безпiдставним; адже, лиш тiльки твердої вiри досягнуто, ми цiлком задоволенi, хай та вiра iстинна чи хибна"[Цит. за:5. -с.68]. Рiзновидом вiрування є "апрiорний метод", що закладає в основу вiри "згiднi з розумом" передумови, тобто такi положення, якi ми схильнi приймати у якостi загальний iстин тому, що вони простi та зрозумiлi. Нарештi, вiн визнає iснування "наукового методу", заснованого на гiпотезi, що iснують реальнi речi, властивостi яких цiлком незалежнi вiд наших думок про них; цi реальностi дiють на нашi чуття.