Сторінка
2

Проблеми реконструкцiї

Необхiдно вiдзначити, що методологiя науково-дослiдницьких програм є набагато бiльш строгою, анiж конвенцiоналiзм Дюгема: замiсть того, щоб вiддавати вирiшення питання - коли слiд вiдмови­­­тись вiд деякої "структури"? - на розгляд невиразного дюгемiвсько­­­го здорового глузду, Лакатос вводить жорсткi елементи до оцiнки того, прогресує деяка програма чи регресує i витiсняє одна програ­­­ма iншу чи нi. Тобто, вiн вказує на критерiї прогресу та регресу програм, а також на правила усунення дослiдницьких програм в цiло­­­му. "Дослiдницька програма вважається прогресуючою тодi, коли її теоретичний рiст випереджає її емпiричний рiст, тобто, коли вона з деяким успiхом може передбачити новi факти ("прогресивне зрушення проблем"); програма регресує, якщо її теоретичний рiст вiдстає вiд її емпiричного росту, тобто, коли вона дає лише iз запiзненням по­­­яснення або випадкових вiдкриттiв, або фактiв, передбачених та вiдкритих конкуруючою програмою ("регресивне зрушення проблем")" [8. -с.205]. На думку Лакатоса, якщо дослiдницька програма прогре­­­сивно пояснює бiльше, анiж конкуруюча, то вона витiсняє її i ця конкуруюча програма може бути усунена.

Усерединi (в рамках) дослiдницької програми - деяка теорiя може бути усунена лише кращою теорiєю, тобто такою теорiєю, котра має бiльший емпiричний змiст, анiж її попередниця, i частина якого пiзнiше пiдтверджується. Для такого замiщення однiєї теорiї iншою - кращою - зовсiм не обов'язково, щоб перша теорiя була "зфаль­­­сифiкована" у попперiвському розумiннi. Таким чином, у Лакатоса науковий прогрес виражається прикладами верифiкацiї додаткового змiсту теорiї, а не фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична "фаль­­­сифiкацiя" теорiї та реальна "вiдмова" вiд неї стають незалежними подiями. "До модифiкацiї теорiї, - вважає Лакатос, - ми нiколи не знаємо, як вона могла б бути "спростована" i деякi найцiкавiшi мо­­­дифiкацiї обумовлюються "позитивною евристикою" дослiдницької програми, а не аномалiями" [8.-с.247]. Тому Лакатос наголошує, що ця вiдмiннiсть має важливi наслiдки i веде до рацiональної реконс­­­трукцiї змiн у науцi, вiдмiнної вiд попперiвської.

Проте, Лакатос визнає, що пiсля вiдмови вiд вимоги прогресив­­­ностi кожного окремого кроку науки дуже важко вирiшити, "коли дослiдницька програма безнадiйно регресувала чи коли одна з двох конкуруючих програм досягла вирiшальної переваги над iншою. .Мудрим можна бути лише пiсля подiй (заднiм числом)" [8.-с.244].

В запропонованому Лакатосом кодексi наукової чесностi скромнiсть та стриманiсть вiдiграють бiльшу роль, анiж в iнших ко­­­дексах. "Слiд пам"ятати про те, - наголошує вiн, - що навiть якщо ваш опонент безнадiйно вiдстав, вiн все ще може наздогати вас. Пе­­­реваги одної з сторiн не можна розглядати як вирiшальнi. Не iснує жодної гарантiї трiумфу тiєї чи iншої програми. Так само не iснує жодної гарантiї її краху. Тобто, ретельнiсть, як i скромнiсть, має великий рацiональний смисл. .успiхи конкуруючих сторiн повиннi фiксуватись i завжди виноситись на суд громадськостi" [8. -с.246].

Методологiя науково-дослiдницьких програм, подiбно до будь-якої iншої методологiї, висуває свою iсторiографiчну дослiдницьку прог­­­раму. Лакатос стверджує, що iсторик, який сприймає цю методологiю як вiрну (тобто керується цiєю програмою), буде вiдшукувати у iсторiї конкуруючi дослiдницькi програми, прогресивнi та регре­­­сивнi зрушення проблем. "Там, де iсторик дюгемiвського типу вбачає революцiю єдино у простотi теорiї (подiбно випадку революцiї Ко­­­пернiка), вiн буде знаходити тривалий процес витiснення прогресив­­­ною програмою програми регресуючої. Коли фальсифiкацiонiст бачить вирiшальний негативний експеримент, вiн буде "передбачати", що нiчого подiбного не було, що за будь-яким вирiшальним експеримен­­­том, за кожною простою сутичкою мiж теорiєю та експериментом сто­­­їть "потаємна" вiйна мiж двома дослiницькими програмами. I тiльки пiзнiше - у фальсифiкацiонiстськiй реконструкцiї - результат вiйни може бути зв'язаний з проведенням деякого "вирiшального експери­­­мента" [8. -с.264].

Методологiя дослiдницьких програм, як i будь-яка iншi теорiя наукової рацiональностi, потребує доповнення емпiричною зовнiшньою iсторiєю: "Жодна теорiя рацiональностi, - стверджує Лакатос, ­­­нiколи не зможе вирiшити такi проблеми, як - чому генетики-мен­­­делiсти зникли у Радянськiй Росiї в 50-тi роки, чому певнi науковi школи у генетицi iстотно вiдрiзняються одна вiд одної i чому за­­­рубiжна економiчна допомога стала непоппулярною у англо-саксонсь­­­ких країнах у 60-тi роки" [8.-с.228]. Тому для пояснення рiзної швидкостi розвитку рiзних дослiдницьких програм завжди необхiдно звертатись до зовнiшньої iсторiї, i це спричинено тiєю обставиною, що "рацiональна реконструкцiя науки (в тому смислi, у якому я вжи­­­ваю цей термiн) не може бути вичерпною з тiєї причини, що люди не є повнiстю рацiональними iстотами; i навiть тодi, коли вони дiють рацiонально, вони можуть мати хибнi теорiї вiдносно власних рацiональних дiй"[8. -с.231].

Своєю методологiєю дослiдницьких програм Лакатос проводить де­­­маркацiйну лiнiю "внутрiшньою" та "зовнiшньою" iсторiєю, що вiдрiзняється вiд прийнятих iншими концепцiями наукової рацiональ­­­ностi. Наприклад, те, що для фальсифiкацiонiста виступає як фено­­­мен iррацiональної прихильностi до "спростованої" або суперечливої теорiї (це вiдноситься до зовнiшньої iсторiї), поняттями методо­­­логiї дослiдницьких програм може бути пояснене внутрiшньо - як рацiональний захист багатообiцяючого дослiдження. Або, знову ж та­­­ки, успiшнi передбачення нових фактiв, що представляють серйознi свiдчення на користь дослiдницької програми i тому являють собою iстотнi частини внутрiшньої iсторiї, є зовсiм не важливими нi для iндуктивiста, анi для фальсифiкацiонiста. Адже для них не має зна­­­чення, передувало вiдкриття фактiв теорiї чи здiйснилось пiсля її створення - вирiшальним для них лише логiчне вiдношення фактiв i теорiї. "Iррацiональний" вплив такої iсторичної обставини, завдяки котрiй теорiя випередила вiдкриття певного факту, не має значення для внутрiшньої iсторiї з точки зору iндуктивiзму та фаль­­­сифiкацiонiзму. "Згадаємо незадоволення Планка з приводу запропо­­­нованої ним у 1900 р. формули випромiнювання, яку вiн розглядав як "довiльну". Для фальсифiкацiонiста, - стверджує Лакатос, - ця формула була смiливою, фальсифiкованою гiпотезою, а недовiра, яку вiдчував до неї Планк, була нерацiональним настроєм, що пояснюєть­­­ся лише на основi психологiї. Однак, з моєї точки зору, незадово­­­лення Планка можна пояснити в рамках внутрiшньої iсторiї: воно ви­­­ражало рацiональний осуд теорiї" [8.-с.265].

I ще один приклад: для фальсифiкацiонiзму неспростовна "ме­­­тафiзика" має зовнiшнiй iнтелектуальний вплив. Для Лакатоса ж, во­­­на являє собою iстотну частину рацiональної реконструкцiї науки.