Сторінка
8

Тична складова у системі європейського філософського знання

У творчості Шекспіра і Сервантеса знайшла свій відбиток криза ідей Ренесансу. Гамлету світ уже уявляється «садом, що поріс бур'янами». Він говорить: «Весь світ – в'язниця з множи­ною засовів, тортур і підземель».

Уже Шекспір чітко усвідомлює ворожий мистецтву і красі характер соціальних відносин, що укладаються. Він розуміє, що в умовах хаосу егоїстичних свобод майже не залишається місця для розвитку незмужнілої людської особистості.

Кінець ренесансної утопії про безмежне удосконалювання лю­дини в комічній формі проголосив Сервантес. Останні частини роману Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» також перейняті песиміз­мом. Таким чином, те, чого не зауважили теоретики мистецтва Відродження, з величезною силою відобразили у своїй творчості практики. Хоча і Рабле, і Шекспір, і Сервантес залишалися все ж відданими виразниками великих принципів гуманізму, їхні герої демонструють, як на виході Відродження осмислюється трагедія індивідуалізму. Вона може статися у вигляді гамлетівського філо­софського розчарування в можливості розумно діяти і в одиночку виправити свій час. Вона може обернутися трагікомічними под­вигами Дон Кіхота, прекрасного у своїй вірності гуманістично­му ідеалу, але кумедного у нерозумінні його незбутності, коли сама дійсність не готова відповідати цьому ідеалові.

Розчаруванням завершується епоха, але розчаруванням, що не торкнулося самої сутності високих ренесансних відкриттів. Вони зберігаються, передаються наступній культурі, набуваючи в ній значення великих ідей, вічних образів.

Розглядаючи проблему художньої правди, теоретики епохи Відродження стихійно наштовхувалися на діалектику загально­го й одиничного стосовно художнього образу. Як уже зазначало­ся, гуманісти шукають рівновагу між ідеалом і дійсністю, прав­дою і фантастикою. Так само спрямовані їхні пошуки взаємо­відносин між індивідуальним і загальним.

Діалектичне трактування образу обумовлене тим, що сам про­цес пізнання тлумачиться гуманістами також діалектичне. Гу­маністи ще не протиставляють почуття і розум. І хоч вони ве­дуть боротьбу із середньовіччям під стягом розуму, він не висту­пає в них односторонньою, математично розумовою категорією, він ще не протиставлений чуттєвості.

Епоха Відродження принципово змінила положення мистец­тва в суспільстві. Соціальний статус мистецтва як осередку ду­ховного життя зробив його головним чинником розвитку куль­тури. Мистецтво зблизилося з наукою, політикою, соціально-філософською думкою. Зросла роль культури, насамперед її світських форм, склалася ситуація єдності духовного життя сус­пільства, коли мистецтво включається в процес формування яв­ного суспільного ідеалу. У свою чергу, такий духовний зміст впли­нув на всю систему формотворчих елементів мистецтва.

Естетика Відродження містить не тільки ідею абсолютизації людського індивіда на противагу абсолютизації позасвітової бо­жественної особистості в середні віки, але й певне усвідомлення обмеженості такого індивідуалізму, заснованого на абсолютно­му самоствердженні особистості. У цьому проявилася супереч­ливість культури, що відійшла від антично-середньовічних абсо­лютів, але в силу історичних обставин ще не знайшла нових надійних підвалин суспільного життя.