Сторінка
6

Тична складова у системі європейського філософського знання

Винахід друкарства додав міжнаціональному культурному спілкуванню небаченого розмаху, а удосконалюванню людських пізнань – різноманіття книжкових джерел. Зусилля філологів, перекладачів і поетів Відродження з різних боків були спрямо­вані до однієї цілі – знайти у своїй мові можливості для пере­дачі нових тем і жанрів, почерпнутих у античних авторів.

Важливим був «принцип імітації антиків», що затвердився в теоріях і поетичній практиці Відродження. «Принцип імітації антиків» містив у собі і засіб здійснення нових домагань поета і поезії. Здавалося 6, парадоксально, але орієнтація на образи ан­тичності поєдналася у письменників Відродження з тверджен­нями, що щирий майстер «наслідує тільки самого себе».

Поет Відродження вже не «робить» вірші, а творить їх. Він – не тільки умілець і знавець ремесла «цеху поетів», але подвиж­ник мистецтва слова. «Поетична самостійність» стає, так би мовити, зовнішньою подобою подвигу християнства, ідеалу ас­кета. Але самота, утеча від суєтності має іншу ціль: зосереджен­ня на самопізнанні і поетичній праці.

Поет віршами споруджує «нерукотворний пам'ятник» собі, своїй коханій, друзям, поетам минулого і сучасникам. При цьому кожний із поетів, визначаючи власні «поетичні заслуги», ва­ріює гораціанську тему, вносячи в її конкретність перелік своїх творчих завоювань, імен поетів минулого, які йому особливо близькі, і інше, тобто у будь-якому випадку цей мотив одержує, хоча й у заданих межах, але індивідуальне наповнення.

Однією з найважливіших особливостей естетики Відроджен­ня є тісний зв'язок із художньою практикою. Це не абстрактно-філософська естетика, а естетика предметна, що ставить своєю ціллю вирішення конкретних питань мистецтва. Вона виникла з запитів практики і була покликана розв'язувати практичні за­дачі. Так, наприклад, Леонардо да Вінчі розробляє складну сис­тему правил і законів, якою повинен користуватися художник при створенні картин.

Головним видом мистецтва для Леонардо да Вінчі (1452– 1519) був саме живопис, що він вважав одним із засобів пізнан­ня дійсності. Перевагу живопису перед іншими мистецтвами Леонардо виводив із тієї ролі, яку відіграє в пізнанні зір. Краса для Леонардо да Вінчі – у першу чергу зорова краса: колір, форма, композиція, співвідношення частин.

Друга причина, в силу якої живопис є головним видом мис­тецтва, полягає в тому, що на відміну від літератури живопис не потребує перекладу на іншу мову, і будь-який іноземець може зрозуміти його сутність. Мова живопису більш масова, більш міжнародна, ніж мова літератури.

Хоча в судженнях Леонардо да Вінчі є відома абсолютизація ролі живопису, їх варто розглядати як історично обумовлені й такі, що відповідають тому дійсно головному значенню, якого в епоху Ренесансу набув живопис.

Художник, на думку Леонардо, втілює у вигляді пропорцій закономірності природи, і в такий спосіб відбиває якість пред­метів і явищ, тобто «красу природи». Краса існує в природі, і художник повинний добути її відтіля.

Естетична доктрина Відродження перейнята життєстверджу-ючими, оптимістичними, позитивними мотивами. Не випадко­во в центрі уваги гуманістів стоїть проблема прекрасного. Кра­са, гармонія, пропорційність, добірність – ось на чому зосеред­жений їхній дослідницький пафос, тому що в людині, на їхню думку, закладене невигубне прагнення до споглядання краси.

На думку Леона Батісти Альберті (1404–1472), судити про красу дозволяє «яке уроджене душам знання». Альберті тому утрудняється дати визначення краси, вважаючи, що її ми «краще зрозуміємо почуттями», ніж висловимо. Наслідуючи античні традиції, він шукає об'єктивні основи прекрасного. Краса зовсім не є щось потойбічне, вона не відбиток божества, а якість ре­чей, що чуттєво сприймається, «щось властиве і природжене тілу, розлите по всьому тілу в тій мірі, у якій воно прекрасне». Але, незважаючи на заяву, що красу легше відчути, ніж вислови­ти, Альберті все ж прагне дати визначення прекрасного. «Кра­сота, – пише він, – є певна згода і співзвуччя частин у тому, частинами чого вони є». Краса корениться в природі самих ре­чей. Тому задача художників у імітації природи – «кращого майстра форм». Світ за своєю глибокою сутністю прекрасний, і краса лежить у його основі. Мистецтво повинно відкрити об'єк­тивні закони краси і керуватися ними. Говорячи про архітекту­ру, Альберті заявляє, що будинок «є нібито жива істота, створю­ючи яку варто наслідувати природу».

Відповідно до концепції об'єктивності прекрасного й об'єктив­ності законів мистецтва вирішується гуманістами питання про відношення мистецтва до дійсності. Головна теза, яку відстоює естетика Відродження, – це положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності. Закохані в красу реального світу, гу­маністи потребують насамперед відтворення в мистецтві при­роди і людини як найдосконалішого витвору природи згідно з законами візуального сприйняття. У зв'язку з таким розумінням сутності художньої творчості гуманісти особливо наполегливо підкреслюють пізнавальне значення мистецтва.

Відмінність живопису від науки, за Леонардо, полягає в тому, що живопис відтворює видимий світ: колір і фігури всіх пред­метів, у той час, як наука проникає «усередину тіл», ігноруючи «якість форм» і зосередившись, як це робить, наприклад, гео­метрія, лише на кількісній характеристиці речей. Тому від уче­ного зникає краса витвору природи. У цьому полягає виправ­дання і необхідність мистецтва.