Сторінка
3

Тична складова у системі європейського філософського знання

Доба середньовіччя. Традиції античної естетики після роз­паду античного світу продовжували розвиватися у Візантії. Візан­тія як держава виникла в IV ст. і перестала існувати в середині XV ст. феодалізація Візантії супроводжувалася повсюдним ут­вердженням християнства, що формувало і відповідну культуру. Її релігійний характер мав величезне значення для подальшої долі європейської культурної традиції.

Християнство не «придумало» свої ідеали, а почерпнуло їх із соціальної дійсності й освятило ім'ям Бога.

Початкове християнство висуває нові духовні ідеали й ос­новні принципи моральності – рівність і братерство усіх лю­дей, любов до ближнього як відбиток божественної любові до людини, заради порятунку якої Христос приніс себе в жертву.

Християнство висунуло вчення про те, що умовою порятунку і знаходження благодаті є не зовнішнє, а внутрішнє діяння.

У відношенні до античної культури один з філософських на­прямків цього часу відбивав позицію повного неприйняття культу­ри «доби цієї» визначною частиною ідеологів початкового хрис­тиянства. Для найяскравіших представників цього напрямку – Татіана, Тертулліана, папи Григорія І та ін. антична культура – це «утвір диявола», гідний лише того, щоб його викривати як згубну помилку.

" 3 самого початку цій традиції християнської культури про­тистоїть Юстин, за яким слідують Климент Алсксандрійський, Ориген, Боецій. Це були діячі того раннєхристиянського періоду культури, коли почалося активне формування основних ідей і принципів власне візантійської естетики (І–Ш ст. н. е.). Розви­ток цих ідей знайшов відображення у видатному пам'ятнику філософської думки раннього середньовіччя – Ареопагитпках.

Ареопагитиками називають зазвичай чотири твори: «Про бо­жественні імена», «Таємниче богослов'я», «Про небесну ієрар­хію», «Про церковну ієрархію», що були подані на Константи­нопольському соборі 532 р. нібито як твори св. Дионісія – напівміфічного діяча раннього християнства, сподвижника апо­стола Павла. (У естетичній літературі його частіше називають Пссвдо-Аионісіем Ареопаги-то м.) Ці твори були канонізовані і зробили значний вплив на всю середньовічну філософію.

Концепція прекрасного, що розвивається в Ареопагитиках, містить у собі такі елементи: ідею про еманацію краси, вчення про світло, вчення про любов. Ці елементи були запозичені з античної естетики. У цьому творі досягнуто поєднання онто­логії, гносеології й естетики; естетика подається як вчення про божественну красу і розуміння Бога.

На перший план в естетиці виступає проблема образу. Образ розумівся піздньоантичною естетикою як носій особливого, не­дискурсивного знання. При цьому на перше місце виступав його емоційно-естетичний бік, його функції імітації, вираження і по­значення об'єкта.

Климент Александрійський першим із християнських пись­менників зробив вчення про образ головним пунктом своєї світог­лядної системи. Образ починає грати в нього роль структурного принципу, що гарантує цілісність усієї системи. Бог – вихідний пункт образної ієрархії, першообраз для наступних відображень. Його першою репрезентацією, максимально ізоморфним, схо­жим до нього практично в усьому, є Логос. Це ще невидимий образ, що чуттєво не сприймається. Цим образом (із волі само­го Логосу) виступає розум (або душа) людини. Сама людина стає тільки третьою репрезентацією Бога. Це матеріалізований, візуально і тактильно відчутний образ, який дещо відображає першообраз. І зовсім далеко відстоїть від істини четвертий ща­бель образів – витвори образотворчого мистецтва, зокрема ста­туї, зображення людей або антропоморфних богів.

У період іконоборства (726–84Э) проблема образа обгово­рювалася в якості найважливішої проблеми духовної культури.

Супротивники ікон спиралися в основному на біблійні ідеї про те, що Бог є дух і його ніхто не бачив, і на вказівку «не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі і що на землі насподі, і що у водах нижче землі» (Втор. 5, 8). Іконоборці відхиляли насамперед антропоморфне зображення Христа.

Серед захисників зображень був відомий візантійський бого­слов, філософ, поет Іоанн Аамаскін (700–750). Ним була напи­сана перша в той період розгорнута апологія релігійних зобра­жень, що містила докладну теорію образа. У своїх «Трьох захис­них словах проти отвергаючих святі ікони» Іоанн Дамаскін до­водить, що ікона як образ є відтворенням божественного архетипу. Тому, коли люди вклоняються іконі, вони чинять вкло-ніння не матеріалу, з якого виготовлена ікона, тим самим – не ідолу, на що вказували іконоборці, а тому, хто зображений, тому що честь, яка віддається образу, переходить до першообраза. Іоанн Дамаскін розрізняє шість видів образів.

Перший вид – образи природні, тобто такі, що виникли «за природою», таким, зокрема, є син стосовно свого батька. Пер­шим «природним» уявою невидимого Бога є його Син.

Другий вид – це задум усього універсума в Бозі, тобто іде­альний прообраз усього світу в його історичному розвитку. Ця думка про світ називається приреченням.

До третього виду Іоанн відносить образ, створений Богом «за подібністю», тобто людину.

Четвертий вид – це символічні й алегоричні образи.

П'ятим видом є знакові образи.

Шостий вид образів – зображення. Цей вид насамперед скла­дається з миметичних зображень, проти яких виступала партія іконоборців.

Візантійська естетика по-новому створює систему естетич­них категорій, відмінну від античної. Вона менше приділяє ува­гу таким категоріям, як гармонія, міра, що лежать в основі ан­тичної естетики. Набагато більшу популярність мала категорія піднесеного – «велич душі». Ця категорія найбільшою мірою відповідала психологізму візантійської культури. Категорія підне­сеного стала перехідною від естетичних понять античності до понять середньовіччя.

Західна гілка християнства – римсько-католицька церква – вирішувала ту ж задачу засвоєння античної культурної спадщини. Рішення цієї задачі випало на долю так званих батьків і вчителів західної церкви, що прийшли на зміну апологетам пер­ших сторіч християнства.

Першість серед них належить Августину (Аврелію Августи-нові Блаженному) (354–430). Про життя цього визначного «батька церкви» ми дізнаємося з автобіографічної «Сповіді», у якій він розповідає не тільки про своі філософсько-релігійні, але і про естетичні шукання.