Сторінка
2

Чи може бути у людському розумі те, чого немає у відчуттях? Що таке істина? Скільки знань потрібно людині?

Якщо вважати світ граничним і незмінним, то можна зробити вис­новок, що, пізнаючи послідовно одну частину світу за іншою, ми зможемо врешті-решт пізнати весь світ. Саме на такій позиції стоять метафізики.

Проте, по-перше, у зв'язку з не­обмеженістю й

безконечністю світу ми ніколи не можемо досягти якоїсь межі нашого пізнання. По-друге, світ змінюється, й те, що було істинним учора, вже не є таким сьогодні. Тому ми повинні постійно розвивати й поновлювати наші знання.

Н. Пуссен. Час, що рятує Істину від посягань заздрості і розбрату

Нарешті, на кожному щаблі роз­витку знання людей досягають лише певного рівня, який обмежений певними можливос­тями пізнання світу. Наприклад, спочатку люди могли пізнавати лише ті предмети та явища, з якими вони безпосередньо стикалися у своїй діяльності. Пізніше вони почали пізнавати й такі речі, які безпосередньо не ввіходили до царини їхньої практичної діяльності. Ще пізніше, завдяки різним пристроям і приладам, нагро­мадженому досвіду вони дістали можливість пізнавати явища й процеси, які не могли сприйматися їхніми орга­нами чуття, наприклад клітинну будову, космічний простір, надра землі тощо.

Серед знань людини є такі, які, по суті, залишаються незмінними. Це насамперед так звані вічні істини, які фіксують певні події або факти. Такою істиною, зокрема, є твердження «Арістотель жив у IV сторіччі до н. е.», яке У жодний спосіб не може бути спростоване. Разом з тим існують і такі знання, які є незаперечною істиною лишень у певних межах або за певних умов. Наприклад відомі нам закони біології є істинними тільки для живих організмів, тобто в рамках живої природи. Це свідчить про відносну істинність наших знань, тобто про те, щ0 одні й ті самі знання стосовно одних предметів або явищ можуть бути абсолютно істинними, а стосовно інших вони вже не можуть вважатися істинними.

Перебільшуючи відносність наших знань, деякі філо­софи доводили, що взагалі ніяких незмінних істин немає й бути не може, що всі істини лише відносні й що навіть існує стільки істин, скільки є людей, оскільки кожна людина вважає за істину щось своє.

Звичайно, кожна людина сприймає світ по-своєму й щось вважає істинним, а щось — ні. Проте справжня істинність наших знань визначається не суб'єктивними міркуваннями про ці знання самих людей, а їх відповід­ністю дійсності. Пересвідчитися у тому, чи відповідають наші знання про дійсність самій дійсності, можна ли­шень у процесі практичної діяльності. Наприклад, відо­мо, що дерево м'якіше, ніж залізо. Щоб переконатися в істинності цього, достатньо взяти лезо або ніж і заструга­ти ним олівець.

Отже, лише практика є головним критерієм (мірилом) вірогідності істини.

Скільки знань потрібно людині?

У всіх живих організмів існує потреба в постійному одержуванні певної інформації. У людини ця потреба досягає найвищого розвитку, перетворюючися на пізна­вальну потребу, яка є однією з найважливіших духовних потреб. Ця пізнавальна потреба — це, з одного боку, потреба у певних знаннях, а з іншого — потреба у самій пізнавальній діяльності або просто у процесі пізнання.

Потреба у знаннях притаманна будь-якій людині-Інша справа, в яких — необхідних просто для підтри­мання існування (як приготувати страву, як переходити вулицю, де придбати товари тощо) чи таких, що сто­суються різних царин і матеріального, і духовного життя. у одних людей обсяг знань дуже незначний, обмежений, а у інших, навпаки,— великий, і самі ці знання є над­звичайно різноманітними. Таких людей називають «ходя­чими енциклопедіями».

А скільки знань потребує людина, й чи слід прагнути того, щоб знати все й про все?

Звичайно, знати все неможливо. Жодна людина не спроможна сьогодні оволодіти всіма тими знаннями, які здобуті людством у процесі його історичного розвитку, разом з тим є люди, які мають дивовижну пам'ять і знають безліч усіляких речей. Чи повинні ми прагнути хоча б до цього?

В одному із своїх оповідань американський письмен­ник О'Генрі (1862—1910) розповідає про те, як двоє шукачів золота змушені були зимувати у горах у малень­кій хижі, де мали всього дві книжки: збірку віршів Омара Хайяма та енциклопедичний довідник. За зиму старателі вивчили напам'ять по книжці. Повернувшися навесні в долину до людей, вони закохалися в одну жінку й, зали­цяючися до неї, намагалися використати здобуті взимку знання. Вона ж віддала свою руку й серце не тому, хто освідчувався у своєму коханні віршами, а тому, хто на будь-яке запитання міг пригадати відповідь з енциклопе­дичного довідника.

На підставі цього прикладу за умови, якби він не був письменницькою вигадкою, можна було б зробити вис­новок про те, що дуже корисно мати якомога більше всіляких знань. Проте у реальному житті людина, яка б вивчила напам'ять енциклопедію, навряд чи стала б від цього щасливою, позаяк більше значення має не кіль­кість, а якість її знань. Безглуздо перевантажувати свою пам'ять різноманітними дрібницями, які не використо­вуються на практиці, а придатні лише для демонструван­ня своєї «освіченості». Ще стародавні греки вважали, що знати все неможливо й навіть дуже багато знати — ще не означає бути розумною людиною й вміти мислити самостійно. Тому кожна людина повинна знати лише Найголовніше, тобто мати ті знання, які вона може вико­ристати саме у своїй діяльності.

Така точка зору, мабуть, є найбільш слушною й для сьогодення. Не маючи можливості знати все, людина повинна свідомо обмежувати обсяг своїх знань, не здобу­вати непотрібні, або так звані «мертві» знання. Разом з тим кожна людина обов'язково повинна мати ті знання які допомагають їй бути справжньою людиною, навчають гуманно ставитися до інших людей, дають можливість орієнтуватися в навколишньому світі та в самій собі. Це, насамперед світоглядні знання людини.

Крім того, кожній людині необхідні знання для най­кращого виконання якоїсь діяльності, у першу чергу професійної.

У наш час особливо важливе значення має також те, як і де здобувати знання. Оскільки ми живемо у дуже динамічному світі, де все, зокрема й знання, змінюється швидко, то людина не може обмежуватися лише тими знаннями, які вона засвоїла у школі. їй постійно, впро­довж усього свого життя, доводиться поповнювати їх, отже, вона повинна вміти працювати з різними джерела­ми знань, знати, в яких із них вона може найшвидше знайти потрібну їй інформацію, тощо.

Людський досвід показує, що у процесі пізнання з часом у людини формується не тільки потреба у знаннях, а й потреба у самому пізнанні. Повною мірою ця потре­ба, особливо у дитинстві, притаманна кожній людині, що виявляється, зокрема, у допитливості. Проте з віком, якщо цю властивість свідомо не розвивати, вона посту­пово згасає й може зникнути зовсім або набути якогось однобічного вияву, наприклад, перерости у надмірну ці­кавість до того, що робиться або говориться у квартирі сусіда.