Сторінка
3
Звернемось нарешті до другої сторони стосунків людини й природи, тобто до сили зворотного впливу людей на природне середовище. А сила ця такого рівня, що у ХХ ст. остаточно з’ясувалось: неконтрольована могутня індустріальна діяльність людства набула масштабу, коли склалась загроза самим природним основам існування людей і всього живого. Давно вже стали хрестоматійними показники руйнівних наслідків такої діяльності. Нагадаємо деякі з них.
За останні сто років концентрація вуглекислого газу у атмосфері збільшилась на 18% (у містах на 20%), зросла запиленість атмосфери, так що на 10% понизилась освітленість Землі. Вірогідним очікуваним наслідком цього буде інтенсивна трансформація клімату планети. Радіовипромінювання Землі на метрових хвилях через радіо і телебачення збільшилось у мільйон разів і зрівнялось з радіовипромінюванням Сонця. У природному середовищі циркулюють мільйони тон отруйних речовин антропогенного походження. Світовий океан покривають могутні нафтові плівки, які перешкоджають фотосинтезу, вбивають планктон, що слугує їжею багатьом морським мешканцям. За період з 1900 до 1980 рік, коли склався особливо потужний негативний вплив на природу, промислове виробництво зросло у 15 разів, що привело до значного збільшення потреб у сировині та у невідтворюваних енергетичних ресурсах. Наприкінці цього періоду людство щорічно використовувало 100 млрд тон органічних і неорганічних речовин, а кінцевий продукт виробництва, який ішов на задоволення потреб, всього складав десь близько 1,5% від вихідного об’єму природних ресурсів, що залучались у виробництво, решта йшла у відходи. Але вже й відходи давно стали проблемою, оскільки їх накопичення у місцях поховання змінює природний геохімічний кругообіг, створюючи загрозливі концентрації.
В цілому ж руйнівний зворотний вплив на природу додав до глобальних проблем людства ще одну – екологічну.1 [1Екологія (від гр. οϊκία – помешкання ; λόγος – вчення) – напрямок комплексу досліджень про безпечне й сприятливе для людини довкілля.] Вже близько сорока років зі зростаючою інтенсивністю прогресивні сили світу обговорюють цю складну проблему. Першою отримала великий резонанс діяльність Римського клубу, міжнародної неурядової організації по вивченню глобальних проблем, яка виникла у 1968 р. за ініціативою італійського економіста, бізнесмена і громадського діяча Ауреліо Печчеі (1908-1984). Серія науково обґрунтованих доповідей Римському клубові у 70-80 роки і їх наступне масове видання численними мовами світу привернули увагу простих людей, науковців, урядових і громадських організацій до необхідності об’єднання зусиль по запобіганню екологічної катастрофи. З тих пір зроблено чимало. Екологічною проблематикою переймаються міжнародні організації, в тім числі ООН, національні партії та рухи, розроблена й затверджена система міждержавних договорів, спільних проектів, створена відповідна законодавча база. Що стосується України, то вже невдовзі після набуття статусу самостійної держави її представники взяли у 1992 р. участь у скликаній під егідою ООН Всесвітній конференції “Навколишнє середовище та розвиток”. Правовою основою діяльності у справі природокористування і охорони довкілля стала Конституція України (зокрема ст. ст.16, 66, 92, 116,119) та Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. В останньому, до речі, поданой правове визначення природного середовища: “Навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.”(Ст. 5). До прийнятих законів природоохоронного спрямування слід додати Земельний кодекс України (1992) , Лісовий кодекс України(1994), Кодекс України про надра (1994), Водний кодекс України (1995), а також спеціальні закони “Про природно-заповідний фонд” (1992), “Про охорону атмосферного повітря” (1992), “Про тваринний світ” (1993), “Про екологічну експертизу” (1995), “Про рослинний світ” (1999), “Про мисливське господарство та полювання” (2000), “Про бджільництво” (2000). Встановлені правом стосунки людини з природою і стосунки між людьми з приводу природокористування ще не є вирішенням екологічних проблем, але без цього етапу не може бути мови про їх подолання.
Різнобарвний світовий екологічний рух прагне сьогодні виробити й свою філософію. Численні розробки у галузі “екологічної філософії” мають ще досить фрагментарний характер та багато запозичень з інших філософських напрямків. В ній обґрунтовується відмова від експансіоністських цінностей і відповідних їм моделей поведінки, від надто урбанізованих способів життя, традицій індустріалізму й технократизму. Серед “екологічно” орієнтованих авторів філософських узагальнень є й такі, що засуджують сучасний науково-технічний прогрес, вбачають у ньому посібника ненажерливих монополій, які нищать основи екологічної безпеки. Однак перспективною ідеєю, що не заперечує, а навпаки спирається на науковий прогрес, і навколо якої може групуватись комплекс “екологічної філософії”, залишається “ноосферна” ідея.
Термін “ноосфера” був введений у науковий обіг на початку 20-х р. ХХ ст.
французьким математиком і філософом Едуардом Леруа (1870-1954), який вважав, що поступове зростання духовності сягає такого ступеня досконалості, коли ноосфера буде прагнути відокремитись від біосфери, як метелик від лялечки. За іншим французьким вченим і філософом П’єром Тейяр де Шарденом (1881-1955), ноосфера є третьою стадією у розвитку Землі (перші дві: передбіосфера і біосфера були попередньо сформованими покривами Землі): “Настільки ж простора, але значно більш цілісна ніж усі попередні покриви, вона є дійсно новим покривом, “мислячим шаром”, який, народившись наприкінці третинного періоду, розгортається з тих пір над світом рослин і тварин – зовні біосфери і над нею.”1 (1Тейяр де Шарден, П. Феномен человека. М., 1987. С. 149.) Однак, більш продуктивне тлумачення поняття ноосфери дав видатний український природознавець, мінералог і геохімік, засновник і перший президент Української академії наук В.І.Вернадський (1863-1945).
Перш за все В.І.Вернадський переглянув поняття біосфери. І Е.Леруа, і П. Тейяр де Шарден виходили з розуміння біосфери тільки як плівки живого на Землі. В.І.Вернадський надав цьому поняттю значення охопленої життям геологічної оболонки, оскільки, незважаючи на незначну вагу власне живого у біосфері (всього 0,25%), його роль у розвитку планети має могутнє геологічне значення. Біогенними, тобто створеними організмами, є й породи, що складають величезну частину маси біосфери, і такі сліди життя доходять аж до гранітної оболонки Землі. Людство складає ще незначнішу масу речовини біосфери, проте геологічна сила людини виявляється у розумі. Як біосфера не зводиться до сукупності організмів, так і ноосферу не слід зводити до сукупності думок. Не власне розум, а розумна людська діяльність перетворює людину у геологічний фактор. З цього В.І.Вернадський робить такі висновки:
Завантажити реферат