Сторінка
6
Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини (особливо, у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань.
Що ж таке смерть – прояв вродженого інстинкту, трансперсональних рівнів психіки чи явище духовного життя особистості?
Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але з часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась зі смертю всього організму.
У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв смерті. Ними, зокрема, було виділено два стани вмирання: тривала кома (coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша – позначає такий стан, за якого вегетативні функції організму збережені. Тривала кома може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації стану хворого. У другому випадку визнається безповоротна втрата вищих регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як “смерть мозку”, що прирівнюється до смерті людини. Новий критерій “смерть мозку” був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.). Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці й ін. “Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події — власне смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)” [2, 112].
Вперше таке розділення запропонувала в своїй праці “Про смерть та вмирання” Е.Кублер-Росс. Вона звернула увагу дослідників на проблему існування нового духовного виміру – простору особливих страхів та таємних хвилювань людини, яка перебуває на порозі смерті.
Нині в суспільстві активно обговорюється новий ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й “легкої”, смерті як порятунку від страждань, смерті-евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якому навчали релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими поняттями, як автономія, свобода й гідність людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється зі “смертю мозку” – припиненням вищих його функцій. Факт втрати смертю традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на всю сучасну культуру.
Термін “евтаназія” походить від грецьких слів eu – “добре” і thanatos – “смерть”, буквально – добра, блага смерть. У сучасному розумінні цей термін означає свідому дію чи відмову від дій, що призводить до швидкої і безболісної (хоча не завжди) смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. На сьогодні можна говорити про різні форми евтаназії. Перша – евтаназія як настання легкої смерті, що настає природним шляхом або за допомогою спеціальних заходів. Друга – добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті останньому, задля припинення страждань. Третя – примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів з допомогою заходів, які призводять до “легкої” смерті людини.
В історії людства існує чимало прикладів примусової евтаназії. Ще спартанці скидали зі скелі слабких немовлят, щоб поліпшити свій рід. У ХІV ст. за допомогою евтаназії Тамерлан знищував прокажених. В нацистській Німеччині примусова евтаназія взагалі була зведена в ранг державної політики.
Щодо права людини на гідну смерть існують різні уявлення й відповідно різні моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають “гідною” тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки, вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й “неприродний характер”, більше того, виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою, керуючись такими міркуваннями:
– медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого;
– турботою хворого про своїх близьких – “не бажаю їх обтяжувати собою”;
– егоїстичним мотивом хворого – бажанням “вмерти гідно”;
– біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення патологічних генів у популяції);
– принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;
– економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.
Супротивники евтаназії наводять інші переконливі аргументи. Насамперед це наявність релігійних моральних настанов – “не убий” і “любов до ближнього заради Бога” (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та і самий розвиток медицини – суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук нових засобів і методів лікування). До того ж супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: “Я не дам нікому . смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі .” [3, 45]).
Завантажити реферат