Сторінка
4

Евтаназія – моральні та філософські аспекти

Досліджуване явище є свавіллям. Тому єдина можливість забезпечити свободу і права тяжко хворої людини - це всіляка допомога їй (збоку держави, закону, родичів і лікарів) стійко і найлегше діждатися своєї природної кончини.

Якщо ж суспільство прагне виявити милосердя гуманність до тяжко хворих своїх громадян, то нехай воно подбає, щоб держава постійно забезпечувала лікарні та лікарів найсучаснішими засобами підтримки життя і позбавлення страждань пацієнтів. Сьогодні ж, як це не парадоксально звучить, суспільство вимагає від держави "вжити заходів" тепер і негайно, бо комусь одному чи декільком це так необхідно. За такої нагоди держава може розв'язати дуже багато своїх "гострих" проблем.

О.О. Цомко-Пестєрєва, аспірант Національного авіаційного університету

ПРОБЛЕМИ ЕВТАНАЗІЇ В КОНТЕКСТІ БІОЕТИКИ

“Життя” та “cмерть” є фундаментальними філософськими категоріями, які відіграють важливу роль в побудовах сучасної біологічної етики. Явище евтаназії є продуктом суперечливого переплетення їх сутнісного змісту. Філософський аспект цього явища є недостатньо проясненим сучасними дослідниками, тому метою публікації є системний аналіз суперечливих проблем евтаназії в сучасних медичних практиках.

Смерть, як і життя, універсальна, вона присутня скрізь. Тому зрозуміло, що людство упродовж усього свого існування не могло бути байдужим до осмислення феномену смерті в контексті свого соціокультурного розвитку. Бажання розкрити таїнство смерті втілилось у народних традиціях, фольклорі, мистецтві, літературі, релігії та філософії.

У філософії смертність людини розглядається не стільки як природний, скільки як соціальний феномен, що потребує раціонального осмислення та сприйняття. Вже реконструкція захоронень неандертальців свідчить про присутність у них уявлень щодо незакінченності людського існування зі смертю. Це уявлення древніх пізніше привело до появи поняття безсмертної безтілесної душі. За допомогою безсмертя людство намагалося звільнитися від страху перед неминучістю смерті.

У повсякденному житті, в релігійній, філософській та науковій літературі поняття безсмертя набуває дещо різного змісту. Наприклад, воно може розумітися як реінкарнація або перевтілення душ, чи як продовження людського життя в нащадках; як досягнення вічної неминущої якості життя, або як розчинення певної безособистісної психічної сутності в духовному субстраті Бога. Так чи інакше, незважаючи на різні тлумачення, безсмертя невідривно пов’язане з прагненням людини будь-яким чином подолати тимчасовість свого існування.

Спроби осмислення феномена безсмертя душі знаходимо ще в одкровеннях Гермеса Трисмегиста, який жив у Стародавньому Єгипті (близько ІV тис. – 130–60 рр. до Р.Х.). Він відкрив метод здобуття людиною безсмертя й розвинув ідею про існування єдиного Бога. Давньогрецька міфологія починає тлумачити безсмертя не тільки як властивість, що суто притаманна богам, а й як нагороду, яку боги дарують героям. Звичайні ж люди помирають, їх тіла перетворюються на порох, а душі приречені вічно блукати в підземному царстві у вигляді безпомічних духів.

Зороастризм Давнього Сходу теж визнає безсмертя душі, зокрема те, що тоді як умирає тіло, душа переходить в інше життя, – не гине, а існує вічно. За зороастризмом, людина є безсмертний дух, який просувається щаблями послідовного розвитку до того часу, поки цей дух не досягне усвідомлення абсолютного буття й не з’єднається з Нескінченним Ахура Маздою – єдиним Творцем.

У стародавній Індії смерть була своєрідними воротами, через які відбувається повернення до життя, перевтілення душі з одного тіла в інше. Згідно з індійською традицією світ розвивається за своїми космічними законами (дхарма), які, однак, знаходяться в нерозривному зв’язку з законами, що керують долями людей (карма). Поняттями дхарми і карми пройнята вся давньоіндійська філософія. Повнота ж усіх подій, що охоплюють як закони Всесвіту, так і долю останньої людини на землі, постає в коловороті колеса Сансари. Тому народження і смерть – лише етапи духовного існування й передумова подальшого розвитку Душі людини, частина її дійсного життя. Вища ж мета людини – звільнення від мирського існування, тобто припинення руху “колеса”.

У філософських вченнях античності безсмертя тлумачилось як природний стан єдиної субстанції, що наділена космічним розумом. Однією із спроб подолати страх смерті й надати їй філософського змісту було вчення Сократа, який мислив смерть як відокремлення вічної душі від смертного тіла. Обґрунтування метафізичного принципу безсмертя людської душі здійснив Платон, учень Сократа. У своєму діалозі “Федон” Платон стверджував, що душа безпочаткова і безсмертна. Арістотель же вважав, що в людині безсмертним є тільки її розум, який після смерті зливається з вселенським розумом. Смерть в Арістотеля – лише протилежність життя.

Вчення Сократа, Платона та Арістотеля про безсмертя душі дещо пом’якшували трагізм смерті та буття людини. На противагу їм Епікур і Лукрецій Кар відкидали вчення про безсмертя душі. Вони намагалися у свій спосіб звільнити людину від страху перед смертю та загробним життям. Епікур стверджував, що смерть неможливо відчути тому, що зі смертю душа людини розпадається на атоми. У Лукреція Кара смерть притаманна не тільки всіляким істотам, а й самому життю, Всесвіту в цілому. Тому не потрібно боятися природності смерті.