Сторінка
2

Пошуки першопочатку у філософії античності

На думку Геракліта світ слід розуміти як потік, тобто: «Усе тече, усе змінюється». Доводячи свої думки Гераклід дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії, вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично. А мірами, і загалом виходить. Що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної, темної, вологої землі і навпаки.

Гераклід є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики.

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи: елейська, школа атомізму, школа еволюціонізму, школа ноології.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого – до складного, від конкретного – до абстрактного, від недиференційованої проблематики – до диференційованої, від неусвідомленого – до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Першим поверненням проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти – платні вчителі мудрості. УV ст. до н.е. у Греції з’являються платні вчителі філософії, красномовства і мистецтва дискусії – софісти. Потреба в навчанні риторики і еристики була продиктована вимогами демократичного суспільства, особливостями політичного життя. Правильно сказане слово, побудоване за законами риторичного мистецтва, відіграло життєво важливу роль у процесі ухвалення рішень демократичними інститутами влади.

Софісти не являли собою єдиної школи. Їх об’єднувало професійне викладання і спосіб філософствування. Для софістів характерне зміщення центру уваги зі сфери натурфілософії у сферу проблем етики, політики, теорії пізнання. Вони закликали вивчити саму людину та її можливості.

Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та проведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських явлень про суспільство, державу, людську доброчинність. Теза Протагора (481-411 рр. до РХ) «людина є мірою всіх речей»вважається яскравим виявленням суб’єктивнізму та релятивізму (принцип «все є відносним») у позиції софістів.

Саме проти цих принципів виступив Сократ (469-399 р. до Р.Х.), який вважав, що: людина поинна грунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними. Мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, адже саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини.

Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником заспокоєння духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного. Глибшого, початкового кореня знань. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того. що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. Смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи та історики схильні бачити у смерті Сократа ревну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.

Платон (427-347 рр. до РХ), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього. Вважав, що вимога Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї незмінні сутність основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає, отже в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образа та з’явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників. Платок відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей – це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве.

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло в’язниці для душі), суспільство, мистецтво. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект «ідеальної» )а тому і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елементи казарменного – тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях). В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності. Платон у 386 р. до РХ відкрив в Афінах Академію – перший в історії людства вищий навчальний заклад.

Аристотель (384-322 рр. до РХ) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Аристотель не прийняв його теорії ідей («Платон мій друг, але істина дорожча»).

Аристотель проголосив, що ідея та річ – це те саме, тільки річ існує у реальності, а ідея – у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ поточні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми.