Сторінка
4

Основні філософські поняття світу

Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?

Розвиток — це незворотна, спрямована, необхідна зміна матері­альних та ідеальних об'єктів. У результаті розвитку виникає нова якість. Це — загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Розвиток — це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхід­не, здатне до саморуху, самовідтворення.

Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспіль­ство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток "ге­нетично" виростає з саморуху як невід'ємного атрибута матерії. Са­морух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечнос­тей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.

Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна — це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий са­мий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух — це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці й одно­часно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаєм­но передбачають одна одну. За Гегелем, "принцип усякого саморуху якраз і полягає в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно . в цьому .перебуває тут, а в іншому . там, а лише .тому, що воно перебуває тут і не тут ., одночасно і перебуває, і не перебуває . Рух є самою суперечністю". Постійне виникнення і од­ночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв'язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з'ясуванні суттєвих зв'язків. Поняття зв'язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв'язків об'єктивної дійсності. Що таке зв'язок?

Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, роз­ділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв'язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої кла­сифікації. Наприклад, залежно від рівня;організації і форм руху ма­терії, зв'язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Су­спільні зв'язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв'язки можуть бути також об'єктивними і суб'єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тим­часовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповто­рюваними тощо. Зв'язки можуть бути також одиничними, загальни­ми і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і прак­тики є закономірні зв'язки, їх пізнання.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття "взаємодія", що відображає процеси взаємовпливу різних об'єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об'єктів іншими.

Взаємодія носить об'єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає "взаємною при­чинністю" взаємно зумовлених субстанцій.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв'язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповід­ного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про фі­лософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характери­зує взаємозалежність елементів певної системи.

З'ясовуючи закони діалектики, ми користу­вались такими поняттями, як зв'язок, взаємо­дія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі ло­гічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнан­ня передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.

Виділення загального у речах і явищах дійсності — нелегка і складна справа. Людина має п'ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дот тик). З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі. Загальне виділяється у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим про­цесом мислення, а не безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на рівні мислення, якщо загальне ми не сприймаємо безпо­середньо? Це питання було предметом тривалої дискусії між філосо­фами. Згадаймо, наприклад, Д.Локка, який стверджував, що загаль­не, оскільки воно не дано у відчуттях, є "вигадкою". І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не можемо з'ясувати, оскільки суть речей непізнавана. Ми можемо пізнати лише явища. Гегель, навпаки, твер­див, що зміст пізнання якраз і полягає в пізнанні загального, а не конкретного. Виділення загального, створення понять — це, за Геге­лем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання. «Поняття, - писав він, — є істинно першим, і речі суть те, що вони суть, завдяки діяльності притаманного їм . поняття". Перебільшуючи роль понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі задовольнялися емпіричним рівнем пізнання називаючи їх "жуками", що риються в купі гною.