Сторінка
1

Поняття методу й методології

Метод (грецьк. metodos) у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній. Проте не варто зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують й інші засоби та прийоми пізнання.

Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки (особливо з Нового часу) і обговорювалася в рамках різних учень. Нині питання методу й методології широко ставляться й вирішуються в таких філософських напрямах, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм, постструктуралізм, пост-позитивізм тощо. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях (Г. Гадамер, Г. Ріккерт, П. Рікьор та ін.).

Таким чином, метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод дисциплінує пошук істини, дає змогу зекономити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.

Проте не варто впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу, перетворивши його на "універсальну відмичку" до всього ("методологічна ейфорія"). У сучасних методологічних концепціях намагаються, як правило, не допускати цих крайнощів, хоча вони й зустрічаються. Цікавою й досить популярною серед науковців є концепція "методологічного анархізму" П. Фейєрабенда.

Існує думка (Р. Фейман, лауреат Нобелівської премії, фізик), що метод "живого" дослідження такий же індивідуальний, особливий і неповторний, як і його предмет, особа дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), зовсім не придатні в іншому, при вирішенні іншої. Це означає, що неможливо створити загального методу пізнання й, отже, жодної методології. Необхідно щоразу шукати новий шлях дослідження, оскільки методи, якими ми користувалися раніше, не дають позитивних результатів і не рухають пізнавальний процес. Кожне нове відкриття потребує застосування нових методів і нової методології дослідження.

Зрозуміло, така позиція має як свої позитиви, так і негативи. Відомо, що розвиток і ускладнення процесу пізнання потребують дедалі новіших, більш досконалих методів дослідження. Проте навколишній світ, кожен об'єкт зокрема є діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) та загального (типового, повторюваного). Ці загальні риси, зв'язки є істотнішими, ніж одиничні, індивідуальні. Тому й методологія їх дослідження спирається як на традиційний арсенал методів, прийомів, засобів дослідження, так і на новітні, котрі враховують специфіку, особливості того чи іншого об'єкта. Мало того, практика наукового пізнання підтверджує цю методологічну тезу, оскільки об'єктивному світу притаманні не лише індивідуальні, одиничні властивості й характеристики, а й загальне, закономірне. У пізнавальному процесі постійно відбувається екстраполяція результатів, отриманих при вивченні обмеженого числа об'єктів, на великі класи чи пласти природної й соціальної дійсності.

Кожний метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність,

сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка "співіснує з методом". Своєю чергою, метод розгортається в систему й використовується для подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації в практиці.

У науковому пізнанні, як зазначав К. Маркс, істинним повинен бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), а й шляхи, що ведуть до нього, тобто метод, який сприяє дослідженню й підтверджує специфіку об'єкта. Тому не можна відокремлювати предмет від методу. Будь-який метод виникає з реального процесу життя і знову входить у нього. Метод не нав'язується предмету пізнання, а змінюється відповідно до його специфіки. Отже, сутність методу зумовлена насамперед змістом об'єкта, предмета дослідження.

Метод не є щось безсуб'єктне, яке існує окремо й поза суб'єктом. Останній завжди включає метод і невідривний від нього. Інакше кажучи, "людина — центр всієї методології" (Фейербах). Будь-який метод є засобом, прийомом забезпечення й досягнення мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів.

Метод існує, розвивається лише в діалектиці суб'єктивного й об'єктивного за визначальної ролі останнього. У цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур, а як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої він виростає.

Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед потрібно виокремити методи духовної (ідеальної, теоретичної) і матеріальної діяльності. Водночас методи можна класифікувати відповідно до філософських категорій на одиничні, особливі й загальні; за сферою і масштабами застосування — на одиничні, специфічні, загальні та всезагальні (універсальні).

Щодо методів науки, то основ їх поділу на групи, типи може бути декілька. Так, залежно від ролі й місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістові, емпіричні й теоретичні, методи дослідження й викладання тощо. Вирізняють ще й якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні тощо.

У сучасній науці досить успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. У зв'язку з цим методи наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можна поділити на кілька основних груп: