Сторінка
3

Основні філософські поняття світу

Релігія терміном «дух» визначає дулі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

3. Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження. І а епістемологія - це більше явище некласичної філософії.

Для нашої філософської традиції ечістемологічні студії буди не характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання і а пізнання. Тому и даному розділі враховуються як традиційні гносеологічні підхо­ди, так і нові віяння, пов'язані із епістемологією.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звер­нути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;

по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт на­буває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт. Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі ак­тивної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа - єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та епісте­мологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові наголоси:

1. процес вироблення знань, створення образів, моделей теорій реаль­ності (це інформативний аспект пізнання)

2. прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвали­ни (це активістський або вольовий аспект пізнання)

3. бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).

Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності по­стає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлен­ня у різних видах пізнання:

1. життєво-досвідне

2. мистецьке

3. наукове

4. релігійно-містичне

5. екстрасенсивне

♦ життєво-досвідне пізнання по­стає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденній людської життєдіяльності; воно с дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції пере­плетені зі знанням, бажанням тощо;

♦ мистецьке пізнання окреслює ре­альність не відсторонено, а через пе­реживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям лю­дини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та жит­тєво, ніж наука;

♦ наукове пізнання культивується спеціально через усвідом­лення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організо­ваним, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

♦ релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничи­ми та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого викорис­тання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для люди­ни того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;

♦ екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс на­прикінці XX ст., також: залишається для нас багато в чому не­зрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасен­си, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Пізнавальна проблематика є органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження ма­ють важливе життєве значення, то виникає питання про їх об­ґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.

Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе в різних ви­дах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізна­вальної діяльності залучені всі сили та здібності людини (почут­тя, емоції, розум, інтуїція, прозріння та їй).

Пізнання - багаторівневий процес побудови знання, але вирі­шальну роль у ньому відіграє розумова активність людини, що ви­являється у конструюванні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людини оптимізує свої взаємини зі світом ти збільшує ступені своєї свободи.

У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина, використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі інтелектуальні інструменти та за­соби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якіс­ного наближення до істини.

4. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутньо­го, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категорі­ях та принципах. І це стосується не лише розвитку "абсолютної ідеї", як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням роз-- витку як "духу", так і матерії, свідомості, пізнання.