Сторінка
3
Школа Догена - Сото дзен - поринання в стан просвітлення зв'язана з особливою медитацією — відверненням від дискурсивного мислення. Школа Ейсая — Ріндзай-дзен із коан і мондо — процедурою запитань і відповідей, яка ґрунтувалася на інтуїції, що усувало будь-який інтелект. Доген розробив складну релігійно-філософську доктрину, за якою медитація, що відкриває можливість спілкування з Буддою, здійснюється завдяки відверненню свідомості від звичайного сприймання речей, що досягається особливим тренінгом під час пильнування (неспання), сидячи (дзадзен). Стверджується, що в такий стан адепт увіходить практично, користуючись методом сюге, за умови неподільності практики і осягнення істини, і засуджувались усі, що допускали подвоєння самого буття і міркувань про буття.
Важливим елементом учення Догена стала догма про буття — час (удзі), за якою усе існуюче — минуще, а сам час складає безкінечний ланцюг миттєвостей і разом з тим є нерозривним із буттям, зливаючись з ним у єдине ціле. Принципи вчення Догена викладені ним у фундаментальному творі «Суть істинного вчення (Себо гендзо)», що складається з великої кількості фрагментів - сувоїв, які написані переважно у формі трактатів. У Японії існує широка коментаторська література, присвячена твору. «Суть істинного вчення» перевидають, перекладають сучасною мовою, численні дослідники вважають, що відображений у творі стиль філософських міркувань Догена відображає істинно японський спосіб мислення, не затьмарений подальшими процесами розвитку світоглядної свідомості.
Характеристика становлення філософської думки Японії в епоху Середньовіччя була б неповною без урахування такого вартого уваги факту. Університетами Середньовіччя (і не тільки Японії) стали буддійські монастирі. Монахи навчали всім наукам, мистецтвам, у тому числі і філософії. Безумовно, пріоритет належав нео-конфуціанству. Так тривало протягом багатьох віків. Але на рубежі XVII ст. становище змінилося. Наприкінці XVI ст. після епохи феодальних міжусобиць, воюючих провінцій (сенгоку дзі-дай) почалися тривалі війни, що закінчилися в Японії перемогою Токугави Іеясу (1542-1616 рр.) — засновника династії сегунів. У суспільно-політичному і громадському житті країни Сходячого Сонця настає новий етап.
У період Токугава (XVI-XVIII стст.) в Японії сталися значні зміни в економічній і соціально-політичній сферах. Основою влади стала земля. У залежності від ставлення до землі, населення поділялося на чотири ієрархічні категорії: воїни (сі), землероби (но), ремісники (ко), купці (се). Перехід з однієї категорії в іншу заборонявся. Поза станами знаходилися придворні вельможі і духовенство. Найбільший тоді землевласник - Дім Токугава: 25% оброблюваної землі Японії належали йому. Усі феодальні доми поділили на три категорії: споріднені з Домом Токугава (сімпан дайме), старі васали (фундай дайме), нові васали (тодзама дайме). Зміни у соціальній структурі суспільства не могли не відобразитися і в духовному житті. Від минулих епох Японія дістала у спадщину філософські і релігійні системи: синто, буддизм і конфуціанство. Дім Токугава використовував релігію для зміцнення світської влади: буддійські священнослужителі стали урядовими чиновниками. Це не пішло на користь буддизму і його авторитет падає. У суспільній свідомості прокинувся інтерес до синто. Мільйони віруючих об'єднувались в особливі братства (ісеко). Виникали і нові доктриналь-ні напрямки у місцевій японській релігії - ватараі синто, суйга синто та ін. На базі класичного конфуціанства, синто і кланових традицій формується самурайський кодекс честі - бусидо. Офіціальною ж ідеологією феодально-абсолютистської держави стає конфуціанство сунського напряму, ввезене ще у XVI ст. до Японії з Китаю дзен-буддійськими ченцями.
Основоположниками школи неоконфуціанства стали Фудзівара Сейка (1561-1619 рр.) і його учень Хаясі Радзан (1583—1657 рр.). Неоконфу- ціанці Фудзівара Сейка і Хаясі Радзан - активні послідовники метафізики китайського філософа XI ст. Чжоу Дуиа і вчення відомого неоконфуціанця Чжу Сі. Раціоналізм (розум, розуміння) пронизують усі міркування японських неоконфуціанців, які вчили, що над природою, Всесвітом панує велика межа — тайкеку або безмежне — мукеку, тобто універсальна надприродна сила - позбавлена якостей і форм, недоступна сприйняттю людини. Велика межа (тайкеку), на їх думку, і є природою ідеального першопочатку, що зв'язане з матеріальним початком. Матеріальний першопочаток має здатність до збудження, згущення і породження речей. Фудзівара Сейка і Хаясі Радзан намагалися подолати дуалістичні суперечності конфуціаиської метафізики шляхом приведення матеріального початку до здатності ідеального початку творити фізичну природу речей і людини. Ідеально витлумачуючи древні уявлення про природу руху п'яти елементів, з яких нібито складаються тіла і речовинний світ, неокопфуціанці приписували містичному абсолюту - великій межі, або ідеальному початку, всеохоплюючу силу, вважали, що завдяки такій силі рух, тобто комбінування першоелементів, яким би різноманітним воно не було, обов'язково має своєю основою спокій. Такі міркування стали основою для виведення з метафізичної системи вчення п'яти сталостей, що визначені повеліннями Неба. До них належать: людяність, справедливість, поштивість, мудрість і відвертість (годзе), історизм (заклик вивчати історію у пошуках зразків до власної поведінки й управління підданими) і етноцентризм на японському грунті, який викликав у певних колах неприязнь до самого неоконфуціанства як іноземного вчення.
Фудзівара Сейка і Хаясі Радзан акцентували увагу на ідеї реалізації Шляху Неба у суспільному й особистому житті з допомогою п'яти людських відносин: відносин між слугою і паном (гірш); сином і батьком; дружиною і чоловіком; молодшими братами і сестрами і старшими; між друзями. Учення про п'ять сталостей у неоконфуціаиців тісно зв'язане з принципом виправлення імен, за яким соціальна нерівність людей існує вічно, санкціонована Небом. Виправлення імен (дайгі мейбун), що означає великий непорушний обов'язок стосовно вищестоящого і нерівність, яка ґрунтується на соціальному поділі людей, виводиться Фудзіварою Сейкою і Хаясі Радзаном з уявлення про те, що вдосконалення або подолання ідеальним початком (ідеальною першопочатковою природою людей) їх другої природи (тілесного складу) здійснюються у процесі життєдіяльності людини. Становище шляхетних і знатних людей у суспільстві ґрунтується на відсутності суперечностей між їх першою і другою природою. Бідні тому є бідними, що неспроможні задовольнити свої матеріальні прагнення внаслідок розумових та психологічних причин. Ці люди постійно перебувають у вирі пристрастей, бажань, устремлінь низького порядку.
Завантажити реферат