Сторінка
6
Доля марксизму в Україні
Ще в 60-ті роки XIX ст. ідеї марксизму широко розповсюдились в Україні. Один з ви датних популяризаторів вчення професор політичної економії Київського університету Микола Іванович Зібер (1844-1888 рр.) публікує задовго до видання «Капіталу» Маркса статтю «Теорія вартості і капіталу Давіда Рікардо». Високо відгукнувся про Миколу Зібера сам Маркс, зазначивши, що теорія вартості, грошей і капіталу в її основних рисах - необхідний дальший розвиток вчення Сміта, Рікардо. Пізніше Микола Зібер зустрічався з Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом. У статтях «Економічна теорія Маркса», «Діалектика в її застосуванні до науки» та інших пояснює зміст діалектичного методу Маркса, протилежного ідеалістичній діалектиці Гегеля. Книга «Давід Рікардо і Карл Маркс», за словами Вацлава Воровського, стала посібником, за яким навчались у кінці 80-х - початку 90-х років XIX ст. Микола Зібер успішно застосовував теорію Маркса до аналізу суспільного життя, доводячи неспроможність економічного вчення і волюнтаризм народників, неминучість капіталізму в Росії. Послідовник демократичного способу перетворення суспільства на «кооперативний лад», Микола Зібер вважав неминучим розвиток капіталізму, але не пов'язував грядущі перетворення ні з історичною місією пролетаріату, ні з диктатурою пролетаріату, а підкреслював, що робітничий клас не сам створює своє становище, не сам його й змінює. Заперечував доцільність революційної боротьби, обстоював ідею мирного переходу від капіталізму до соціалізму через державний тип власності. Певну роль у поширенні марксизму в Україні відіграв магістр Харківського університету Ілларіон Кауфман (1848-1916 рр.). У 1872 р. оприлюднив рецензію на «Капітал», що згодом широко використав Карл Маркс для відповіді критикам діалектичного методу. В 70-ті роки XIX ст. в Україні ідеї марксизму активно пропагують Іван Фесенко (1846-1882рр.) і Павло Грабовський (1864-1902 рр.) та інші просвітники, які пояснювали ідеї Маркса й пов'язували з ними звільнення українського народу від соціального і національного гноблення. Молодь, яка визнавала своїми вчителями революційних демократів Миколу Чернишевського, Петра Лаврова, Михайла Баку-ніна, часто-густо скептично ставилась до Маркса. «Семидесятники» вибірково засвоювали положення економічної теорії Маркса: марксизм сприймався через призму теорії селянського соціалізму. З середини 70-х років XIX ст. в Україні ідеї марксизму проникають У середовище робітників. У «Програмі галицьких соціалістів», «Програмі галицької робітничої партії» широко використані ідеї «Маніфесту Комуністичної партії», хоч під робітниками розумілись: найманий поденник, челядь, фабричний робітник, інженер, літератор, а також майстер-капіталіст. З 80-х років XIX ст. в Україні поширюються марксистські ідеї серед революційної інтелігенції. Першою заявила про розрив з народницькою ідеологією група «Визволення праці», що започаткувала марксистський напрямок у філософській вітчизняній думці, її прихильники в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Львові та інших містах, об'єднані спільною ідеєю, підтримували тісні зв'язки, несли ідеї марксизму в маси, завойовуючи уми робітників, селян та інтелігенції. Революційні діячі Ювеналій Мельников, Анатолій Луначарський, Петро Запорожець, Іван Франко, Борис Ейдельман звертались до вчення Маркса про суспільство, людину, перетворення світу, відстоювали його і сприяли розповсюдженню. У 80-90-ті роки XIX ст. філософія марксизму в Україні стає теоретичною основою діяльності марксистських організацій Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава та ін. Особливе місце в марксистському русі займає Іван Франко (1856-1916 рр.). Філософські погляди Івана Франка неоднозначне визначаються в філософії. Безсумнівно, вплив марксизму на формування його світогляду великий: вивчав «Капітал», перекладав українською мовою розділи і глави, використовував ідеї марксизму для обґрунтування теорій і концепцій про створення народної держави тощо. Соціально-філософські погляди Івана Франка характеризуються оригінальністю, переконаністю, що «загальні закони еволюції в органічній природі» лежать в основі розвитку людського суспільства. Іван Франко аргументовано показує, що еволюція, яка триває в суспільстві, - це суперечливий діалектичний процес, який поєднує в собі і прогрес, і регрес. З виникненням держави і релігії виникає політична влада, панування одних над іншими. Розподіл суспільства на багатих і бідних приведе до формування тих суспільних сил, які його усунуть. Капіталізм, поруч з неминущими цінностями (принципом свободи, що має практичне значення для розвитку виробництва), приніс народам матеріальне й духовне зубожіння. Буржуазія дала робітникам шматок чорного хліба, потворність духу та тіла, проституцію і мовчання. На зміну капіталізму прийде гуманне, справедливе суспільство. І ніхто не нав'язуватиме правил життя - ні колективам, ні окремій особі. Це -вільна федерація громад без держави й правителів. Таке суспільство будується самими людьми за допомогою реформ і освіти. Вплив марксизму простежується в творчості Лесі Українки (1871~1913 рр.), Михайла Коцюбинського (1864-1913 рр.) та інших письменників. Філософію марксизму критично сприйняли і представники київської гуманістичної школи Микола Бердяев (1874-1948рр.) і| Лев Шварцман (1866-1938рр.). Обидва брали участь у розповсюджен-ні марксистських ідей і обидва стали прихильниками екзистенціаліз-; му. Але вплив марксизму назавжди залишив слід у світогляді Миколи і Бердяєва: гуманістичні ідеали марксизму співзвучні з світосприйманням. У марксизмі є елементи екзистенціальної філософії, що викри-ває ілюзію і обман об'єктивації, яка людською активністю долає світ об'єктивних речей. Тільки такий бік марксизму міг навіяти ентузіазм і викликати революційну енергію. Економічна визначеність принижує людину, звеличує її тільки віра в активність людини, віра, що спроможна здійснити перетворення суспільства. Такими рисами в Росії кінця XIX - початку XX ст. Микола Бердяєв наділяє критичний, реформаторський напрямок марксизму, що уможливлював бути марксистом у сфері соціальній і не бути матеріалістом. Марксизм перетворювався в метод соціального пізнання. Як не парадоксально, але критичний марксизм, його екзистенціальність і гуманізм став одним з аргументів несприйняття діалектичного матеріалізму. Таке осмислення марксизму Миколою Бердяєвим справило вплив на формування в XX ст. в Європі неомарксистських філософських шкіл. Після Жовтневої революції перед філософами України постало завдання: оволодіти теоретичною спадщиною Маркса, Енгельса, Леніна як умовою філософського осмислення практики економічного, соціально-політичного формування суспільства. Його стрижнем стають дискусії в 20-30-х роках про суспільство, проблеми людини, особистість тощо. На хід дискусій справлявся політичний тиск: вимагалось філософське обґрунтування моделей соціалізму, спочатку ленінської, а потім сталінської. На початку 20-х років філософія марксизму залишається єдиною, до того ж офіційною державною ідеологією. Тоді ж створювалась мережа вищих навчальних закладів, де філософія марксизму стала обов'язковою для вивчення, готувались кадри філософів. Але відсутність у вищих навчальних закладах філософських кадрів високої кваліфікації стримувала наукові розробки проблем суспільства і людини. Давалася взнаки гостра нестача фундаментальної філософської літератури. Поступово формується філософський нігілізм. Філософія оголошується буржуазною. Слідом за москвичем Сергієм Мініним, який проголосив: «Науку на місток наукового корабля - філософію за борт!», харківський професор Володимир Рожіцин підтримує заклик «Філософію за борт!», заявляє, що це лозунг сучасного революційного марксизму. Розпочата з ініціативи Иосифа Сталіна боротьба проти механіцистів та ідеалістів в Україні відгукнулась переслідуванням «механіста» Семена Семковського, хоч той і не був механістом і нікого з них не захищав. Але як керівник кафедри філософії Харківського інституту марксизму-ленінізму і філософсько-соціологічної секції кафедри мар-ксизму-ленінізму Всеукраїнської Академії наук професор Семен Сем-ковський мусив відразу ж включитися в дискусію. Проте не зробив і за це поплатився. Тоді ж до ідеалістів зараховано Володимира Юрин-ця - провідного філософа України, академіка, який у 1925 р. очолив Інститут філософії, що входив до складу Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Досліджував проблеми історії філософії марксизму, західноєвропейської філософії (фрейдизм, феноменологію Гуссерля), соціології, соціальної філософії, естетики. У кінці 20-х - початку 30-х років помітно підвищується рівень філософської науки. Створюються фундаментальні філософські твори Володимира Юринця («Діалектичний матеріалізм»), Семена Семковського («Курс лекцій з історичного матеріалізму»), Івана Булан-кіна, у тому числі підручники і навчальні посібники. Та на початку 30-х років посилюються репресії, що підривають розвиток філософської думки. Провідних співробітників Українського інституту марксизму-ленінізму цинічно шельмують у пресі. Так, професора Петра Демчука звинуватили в пропаганді фашизму в філософії, буржуазно-ідеалістичними і націоналістичними оголошуються погляди Володимира Юринця, а виступ Семена Семковського фальсифікується як механістична ревізія філософії марксизму. Прикриваючись гаслом очищення теорії марксизму, філософів звинуватили у втраті зв'язку з політикою, з життям. Диктувалось показувати у філософських творах зв'язок філософії з політикою, вклад Йосифа Сталіна в марксизм тощо. Посилюється переслідування філософів. Співробітник Інституту філософії і природознавства Микола Шовкопляс безпідставно звинуватив провідних філософів Якова Білика, Петра Демчука, Євгена Гичака, Володимира Юринця та інших, зарахував до контрреволюційної групи меншовицько-троцькістсько-зінов'євських елементів Андрія Бервицького, Романа Левика, Якова Блудова, Наума Біляр-чика та інших. Піддались репресіям інші філософи, звинувачені в пропаганді ідей націоналізму та троцькізму. Репресії проти викладачів вищих навчальних закладів тривали і пізніше. Ось чому у 30-50-ті роки в Україні катастрофічне скоротилась кількість серйозних філософських публікацій, пріоритет віддавався працям, що вихваляли марксистську діяльність Йосифа Сталіна. Марксистсько-ленінська освіта зводилась до засвоєння теоретичних положень Йосифа Ста-- ліна, до коментарів творів Володимира Леніна. Смерть Сталіна, викриття культу особи відкрили можливості для філософського відродження. В 60-70-ті роки опубліковано праці Володимира Шинкарука, Марії Злотіної, Юхима Осічнюка, Василя Босенка, Ігоря Бичка та інших українських філософів. Особлива роль у розвитку філософської думки в Україні належить Павлові Васильовичу Копніну (1922-1971 рр.) - завідуючому кафедрою філософії Київського політехнічного інституту, Київського університету, а потім директорові Інституту філософії Академії наук УРСР. В 60-ті роки майже в три рази зросла кількість філософів у наукових та вищих навчальних закладах України. В Інституті філософії Академії наук під керівництвом Павла Копніна сформувався значний центр з розробки нових напрямків у філософії: в 60-70-ті роки активно досліджуються логіко-гносеологічні та методологічні проблеми наукового пізнання (Павло Копнін, Ігор Бичко, Євген Жаріков, Мирослав Попович). Ці проблеми обговорювались на Всесоюзних симпозіумах з логіки та методології науки, ініціатором і організатором яких виступав Павло Копнін. В 70-80-х роках філософські дослідження в Україні зосереджені на світоглядному змісті матеріалістичної діалектики в контексті людського буття - історії, культури, цивілізації, а не в контексті природознавства, як у 60-ті роки. Провідним центром дослідження став Інститут філософії, очолюваний Володимиром Шинкаруком. З позицій матеріалізму філософсько-світоглядно переосмислюються принципи, закони та категорії діалектики, діалектика розглядається не тільки як форма відображення, пізнання дійсності, а й форма суспільної самосвідомості людини, наукової і буденної свідомості, спрямованої діяльності. Антропоцентричний матеріалізм і гуманістичне розуміння діалектики відображені в багатьох фундаментальних працях з філософії, опублікованих у 70-80-ті роки («Єдність діалектики, логіки, теорії пізнання», «Людська діяльність - пізнання - мистецтво» та ін.). Кінець XX ст. позначився теоретичною і практичною кризою марксизму. Людству належить ще здійснити філософське осмислення кризи та філософського досвіду марксистського руху. В сучасних умовах у світі і в Україні знайдеться чимало тих, хто відкидає марксизм, вбачає догматичне, що не виправдало надій, вчення, і тих, хто почав серйозне, виважене філософське переосмислення. Марксизм засновано на діалектиці і належить ставитись до нього діалектичне. Є помилкові, застарілі положення, але є й неминущі цінності. Відомий сучасний американський філософ Джеймс Лоулер зазначає, що справжній, істинний марксизм належить розвивати, є можливості розвивати як керівництво в подоланні сучасних проблем, що поглиблюються. Західний суспільствознавець Джон Гелбрейт не менш категоричний: відверто кажучи, вважаю Маркса надто видатною постаттю, щоб цілком віддати його соціалістам і комуністам. Хто правий - вирішить історія.
Завантажити реферат